Створення «міністерства правди» неминуче призведе до закручування гайок в сфері свободи слова.

З переобранням Верховної Ради, котра оновилася більш ніж на половину (56%), українське суспільство застигло в очікуванні реформ на кшталт грузинських. Вони мали би передбачати лібералізацію законодавства, спрощення процедури відкриття бізнесу, знесення бюрократичних перепон на шляху інвестицій. А також продовження медіа-реформи, котра закріпила би панування свободи слова в Україні (обов’язкова прозорість медіа-власності, створення суспільного мовлення, роздержавлення комунальних ЗМІ тощо).

До Ради зайшла рекордна кількість представників ЗМІ, медіа-бізнесу та громадських активістів зі сфери публічної інформації (за підрахунками «Телекритики», 29 депутатів різного ступеня пов’язаності зі ЗМІ), і цей факт також посилив дані сподівання.

Проте перші сигнали, котрі пішли з владного українського олімпу після проведення присяги депутатів ВР VIII скликання, обрання спікера та прем’єра свідчать про інше. Сама присяга вже була прочитана із порушенням норми щодо найстаршого члена парламенту, але на цю «дрібницю» ніхто не зважав. Поміж днем присяги і вівторком – днем призначення голів комітетів та уряду прозвучало кілька новин, котрі радше схиляють до нових запитань, ніж дають на щось відповідь. Головою комітету зі свободи слова у Раді найімовірніше буде представниця Народного Фронту, екс-директор Інституту масової інформації Вікторія Сюмар. Новина непогана і обнадійлива, але за традицією цей комітет віддавали опозиції. Ніби ніде це не закріплено законодавчо (і не мало би), але ця ситуація є наочною ілюстрацією прислів’я «переможців не судять».

Також з’явилася новина (спершу від тої ж Сюмар), що у владних колах активно мусується тема створення Міністерства інформації (як варіант – Міністерства інформаційної політики). Вочевидь, колишня громадська активістка пішла на випередження, щоби таки відбулося реальне суспільне обговорення, а не парламентський несподіваний одобрямс із призначенням нового міністра. На думку Вікторії, в умовах роздержавлення ЗМІ таке міністерство як регуляторний орган непотрібне.

«Ми не можемо його створити на базі Держкомлетерадіо, бо це – конституційний орган. І аби створити його таким чином, нам потрібно було б вносити зміни в конституцію. Чим це міністерство буде опікуватися – для мене особисто є велике питання […]. Я не думаю, що для координації газет “Голос України” та “Урядовий кур’єр”», - розповіла нардеп «Телекритиці».

Далі – більше. Тему створення міністерства розвинув ще один народнофронтівець, а за сумісництвом радник Міністра МВС Антон Геращенко. «Це питання давно назріло і я б навіть сказав перезріло», - зазначив пан Геращенко. Також він додав: «Упевнений, що така ініціатива, якщо буде узгоджена всіма п’ятьма фракціями коаліції, буде одноголосно підтримана парламентською більшістю». За його словами, на посаду очільника Міністра інформаційної політики розглядається кандидатура колишнього голови комітету зі свободи слова, Юрія Стеця (за сумісництвом керівник управління інформаційної безпеки Нацгвардії).

Головне завдання цього відомства вбачають у захисті інформаційного простору України від російської пропаганди та контрпропаганда у Росії на території тимчасово окупованих територій Криму та Донбасу. Відразу постає питання – яким чином? Створенням українського аналога Russia Today? І як розуміти слова «пропаганда і контрпропаганда»? – Ми будемо йти слідом за Геббельсом, що очолював Міністерство пропаганди в Третьому Рейху?

Створення подібної установи – це крок до бюрократизації та закостеніння в сфері свободи слова, оскільки кожен чиновник – починаючи від міністра – намагатиметься щодня доводити власну потрібність для держави – з приводом і без приводу, як це нині відбувається із Національною експертною комісією з питань захисту суспільної моралі, яка в особі свого голови Василя Костицького останнім часом презентувала себе мало не як воїна українського світла в інформаційній війні з Росією.

Імітація діяльності за державний кошт це не те, що може собі Україна дозволити. До слова, попереднього разу ідею щодо міністерства інформації озвучували після перемоги Майдану-2014 присутні ще у парламенті свободівці (вочевидь сподіваючись прибрати його до рук), а в історії України подібне міністерство існувало лише одного разу в часи раннього Кучми (1996-1998 рік), очолював його Зиновій Кулик.

Адепти створення такої структури сьогодні говоритимуть, що у нас ніколи не було воєнної ситуації і всі методи добрі, але для блокування російської пропаганди у нас уже задіяні низка державних органів – СБУ, Держкомтелерадіо, Нацрада з питань радіомовлення та телебачення. Займатися творенням пропаганди (і вочевидь нав’язувати її ЗМІ, бо ж державних катма) – шлях у прірву. Особливо коли питаннями інформації цікавитимуться радники міністра внутрішніх справ.

P.S. У понеділок прес-центр АТО заявив, що «у зв’язку з активізацією диверсійних груп противника, які «полюють» на представників українських ЗМІ, відтепер виїзди журналістів будуть проводитись у супроводі військових». Пізніше надійшло уточнення, мовляв, це захід є тимчасовим. Втім, розлякати іноземних журналістів, що працюють з українського боку, прес-центр АТО уже встиг – не кожен, працюючи «в полі», збираючи матеріал серед місцевих жителів, уявляє себе поруч із приставом з автоматом.

Хочемо об’єктивності, а водночас вибудовуємо щоразу нові перепони?