На днях потрапила на очі телепередача за участю ще недавно коллеги-адвоката, а нин і директора департаменту люстрації мінюсту Тетяни Козаченко.

Інші учасники програми, мало не вискакуючи з крісел, засипали Тетяну питаннями-звинуваченнями. Мовляв, ви люструєте з міністерств, відомств всіх незамінних суперпрофесіоналів, на яких ті установи тримаються.

І розсиплеться державний апарат на дрібненькі шматочки. І без того апарату державного настане світу кінець і той, як його, апокаліпсис.

Бо заступники міністрів, що по п'ять-десять міністрів пережили, це фонд золотий, без них сонце не зійде і життя не буде.

Не скажу, що мені так вже подобаються ті люстраційні ігри. Бо навіщо люстрація, коли є кримінальний кодекс? І кожного злочинця можна і треби притягти до відповідальності? Але зараз не про це.

Зараз про начебто небезпеку люстрації професіоналів.

Як послухаєш захисників стурбованих люстрацією чиновників, так наші держоргани просто переповнені професіоналами, працюють як годиники, а вилюструй з них незамінні гвинтики та коліщатка, усе посиплеться і бідні громадяни позбавлені будуть того безцінного щастя, що їм щохвилини дарує за їх податки бездоганний державний механізм.

Однак практика (як нас вчили, критерій істини) цього аж ніяк не підтверджує.

Чи може хтось назвати в Україні хоч одне міністерство, хоч один державний орган, що працює навіть не відмінно, просто добре? Якраз навпаки, більшість із нас упевнені, що держапарат працює дуже погано.

А раз так, то чи дійсно там працюють професіонали, яких в жодному разі не слід чіпати?

І знову ж таки, хіба професіоналам слід боятися якоїсь там люстрації? Хіба справжньому професіоналу важко роботу знайти? Тим більше, що чиновникам корисно було б подивитися на світ (і особливо на своїх колег держслужбовців) очима звичайної людини.