Президент заявив, що наша армія має «дати по зубах» бойовикам за їхні агресивні дії на сході. Повністю підтримуючи таку його заяву, багато людей задається питанням: «А що було зроблено владою та Президентом, зокрема, для того щоб наша армія змогла виконати такий прийом?» звичайно рівень боєздатності армії значно збільшився за останні місяці, але варто пам’ятати, що на початку року армія перебувала у взагалі жалюгідному стані. А піднімали її з нуля більше волонтери та добровольці, ніж держава, яка так і не змогла розворушити свій громіздкий бюрократичний апарат та набрати необхідної швидкості у прийнятті рішень та здійсненні реформ.

Можливо комусь може здатися, що той факт, що боєздатність армії була нульовою є оправданням для діючої влади. Тут питання полягає в тому що потрібно виправдати. Я прихильник той версії, що анексія Криму та війна на Донбасі є повністю виною попередньої влади, яка призначивши на керівні посади у війську агентів іноземних спецслужб сприяла фактичному знищенню обороноздатності нашої держави.

Але помилка сучасних можновладців у тому, що гірше того стану речей, який був на початку року вже не могло бути і тому армія могла стати стартовим майданчиком реформ. Було створено національну гвардію, до питань організації якої було найменше претензій. Згодом командир нацгвардії очолив Міноборони, та чому це сталося аж восени? Саме швидкість це найбільша проблема нинішньої влади. А на війні швидкість, гнучкість, маневреність в управлінні одна із основних запорук успіху. 

Другим аспектом діяльності влади в умовах війни, який я вважаю повністю провальним є власне підготовка до війни. Я не хочу влазити в дискусії щодо можливості введення військового стану, оскільки, як і більшість людей, які не мають доступів до владних кабінетів, не володію повною інформацією щодо можливих мінусів таких дій. Проте так як ми проводимо Антитерористичну операцію фактично за законами військового стану, так можна перевести країну на «військові рейки» без даних формальностей.

На початку минулого року Україна опинилася не готовою до війни не лише технічно, а й морально. Про невиправданий пацифізм державної ідеології України в даних геополітичних умовах читайте тут.

Для готовності народу дати опір загарбникові потрібно було здійснити такі дії:

1. Обмежити максимально контакти із ворожою державою (перекриття кордонів, обмеження у торгівлі, обмеження кількості дипломатичних установ РФ на нашій території).

2. Повністю заборонити російські фільми, серіали, музику програми та інший інформаційний контент на нашій території (винятком можуть бути противники Путінського режиму).

3. Проводити у містах і селах навчання населення на випадок повномасштабної війни.

4. Сформувати резерв на випадок повномасштабних бойових дій – кожен має знати, що він має робити, якщо розпочнеться війна відповідно до своїх вмінь та можливостей.

Це не найбільш радикальні заклики, які цілком можна було б реалізувати. Це б показало Росії на її мові (мові сили), що и готові до найгіршого розвитку подій. А так державний механізм перетвориться у мильну бульбашку і потоне у вирі безладу, якщо станеться найгірше. Путін знає це і шантажує нашого Президента.

І тут влада не зробила рішуче нічого щоб підготувати населення до можливих бойових дій. В даній площині все повністю на руках волонтерів. Немає реформи форми військового обов’язку на швейцарський варіант, який за словами експертів є найбільш підходящим для України на даному етапі сторичного розвитку. Натомість ми повертаємося до призову. Такі ходи вказують на відсутність у владоможців стратегічного бачення розвитку нашої держави в даному аспекті.

Складається враження, що влада не сприймає серйозно того, що відбувається на сході. Не розуміє, що минуле мирне життя в рожевих окулярах вже втрачене, а відчайдушно намагається вдавати, що нічого не відбувається. В результаті ми маємо фактично мирну країну з якої в кращих традиціях азіатської рекрутчини (йдемо в Європу?) в ході мобілізації, яка багатьом громадянам нагадує людоловство, забирають людей у пекло війни. 

Для того щоб дати комусь по зубах потрібно інколи тренуватися роками (звичайно якщо президент у цій алегоричній формі не прирівнює українську націю до вуличного хулігана). Так само і державі потрібно змінити звичний мирний спосіб життя для того щоб у повній мірі відчувалася єдність між тими, що на фронті та тими, що в тилу. Цим містком повинен бути саме державний механізм, а не волонтери, бо тоді навіщо він нам?