Є речі, які з українським суспільством відбуваються повільно. Може навіть здатися, що геть немає відчутної різниці. Але їх бачиш, коли вдається поглянути відсторонено. І саме вони свідчать, що ми не тільки захистимо свою країну, але й змінимо її так, що вона стане кращим місцем для життя.

Наше суспільствоз кожним днем дорослішає, позбувається нереальних ілюзій і більш відповідально ставиться до подій. Останні кілька тижнів несподівано проявили ці зміни.

Ворог качає-качає, підбурює-підбурює, а воно все ніяк не розкачується і не підбурюється.

Порівняйте реакцію суспільства на Іловайськ і на Донецький аеропорт та Дебальцеве. Реакція на Іловайськ надихнула російських технологів при плануванні наступу русо-ватних військ зробити успіх в інформвійні ключовим елементом своєї стратегії. Все свідчить, що в РФ дуже розраховували на паніку, дезорганізацію, мітинги і заворушення в тилу ще під час атаки на ДАП і вже точно після обстрілу Маріуполя і початку наступу по всьому фронту. І, як потім повідомляли з фронту бійці і командири, сепари дуже дивувалися, що нема тієї паніки.

Це виявилося найбільшим прорахунком Кремля. Критика командування і кіпіш в Фейсбучеку були, але в глобальну істерику це не переросло. Українські збройні сили достойно вийшли з вщент зруйнованого терміналу ДАП і все суспільство виявило їм свою повагу, розуміння і захоплення. І не було істерії, що ніби в аеропорту загинули тисячі, як це сталося після Іловайську. А спроба розкачати тему ніби під уламками нового терміналу залишилися десятки живих бійців і зовсім провалилася. А коли 6 лютого всі російські ЗМІ і сепарські канали погнали хвилю про Дебальцевський котел, то його українське суспільство практично проігнорувало. Спроби влаштувати заворушення то навколо 25-ки, то 128-го бату провалилися. Спектакль зі «штурмом Адміністрації Президента» розвінчали ще до його початку.

І спроби керувати Генштабом всім Фейсбуком також були куди скромніші, ніж в серпні 2014. І, нарешті, коли після Мінських перемовин Путін розказав про 5-6 тисяч українських бійців, що ніби-то перебувають десь в котлі, то сприймається це як трансляція побажань ватажків банд в «окремих районах» та як анонс запеклих боїв, які ще мають статися до 15 лютого. І знов маємо не істерику, а повне розуміння суспільством, що йдуть важкі бої і треба зберігати витримку.

В підсумку, ми побачили, що наші воїни рвуться в бій, наші артилеристи хвацько перемелюють ворога,  зросли надходження пожертв до волонтерів  і кількість донорів.

Такий же провал ватної пропаганди стався і при спробі зірвати мобілізацію. Чи внаслідок  того, що до кампанії росіяни змогли залучити лише зовсім вже закінчених мерзотників, чи то саме суспільство швидко отямилося, але після двох непевних тижнів мобілізація вийшла на заплановані показники. Масових відмов і мітингів протесту так і не сталося. Кампанія з заявами та публічними відмовами скисла, так і не почавшись. І це попри провальну і відверто «совкову» роботу  багатьох воєнкомів на місцях.

Врятувала моральна готовність українських чоловіків йти захищати країну, навіть якщо доведеться потерпати в побутовому плані, та злагоджена робота волонтерів і Міноборони, які змогли налагодити пристойне забезпечення мобілізованих. Виявилося, що лобове зіткнення широких посполитих мас і військової машини – це не тільки пізнання нових граней абсурду, але й корисний новий життєвий досвід. А коли одномоментно до армії приходить велика кількість самодостатніх, освічених і кваліфікованих дорослих чоловіків, то тільки армії на користь – ордою дикунів така армія бути вже не може. В результаті, скоро за твердження, що армія «гола й боса» будуть не тільки обзивати брехливим «кремлівським ботом» але й бити пику.

І вже очевидна більш розважлива реакція суспільства на результати Мінських перемовин, ніж це було після минулого оголошення про припинення вогню. Незадоволення є і воно зрозуміле. Але хвиля #всезливають накрила з головою зовсім не нас, а «окремі райони Донецької і Луганської областей» та їх адептів в РФ. Україна більше аналізує домовленості, ніж б’ється в емоціях.

Перегляд ЗМІ і соцмереж дозволяє стверджувати, що реакція на порядок спокійніша, ніж минулого разу. І експерти, і пересічні люди здебільшого не схильні драматизувати і абсолютизувати ці угоди. Навіть можна сказати, що переважаючий настрій – «нам своє робити». І це реакція здорової психіки. Що навіть трохи дивує, з огляду на той постійний стрес, в якому вже більше року живе українське суспільство. Ми б мали зараз бути в стані перманентного неврозу. Натомість, ми потроху повертаємося до норми.

Якщо вірно, що наша армія сьогодні спроможна відбити атаки, які ще влітку для неї були б фатальними. Так вірно й те, що сьогодні українське суспільство набагато швидше розпізнає маніпуляцію ворога в психологічній війні, адекватніше на неї реагує і може витримати куди більшу атаку на суспільну свідомість, ніж ще півроку назад.

Це важливо, тому що українське суспільство так набуває імунітету до маніпуляцій і зомбування. А, зрештою, саме вразливість частини населення до російської пропаганди й зробила можливою війну на нашій землі. Набуваючи імунітету до цієї пропаганди ми руйнуємо ворогу підґрунтя для психологічної війни проти нас. Не даємо йому підірвати нашу віру і рішучість. І ця спроможність ментального опору також наближає нашу перемогу, бо перемагає не зброя - перемагає дух і воля того, хто цю зброю застосовує.