Тарас Шевченко постав зі столітнього мовчання української еліти і тому голос його зазвучав так потужно, наче він знав, що й після нього будуть часи, коли еліта мовчатиме. Хтось з напханим лакітками ротом, а хтось із ротом, заткнутим кляпом. Єдиний народ у світі, чию мову з такою лютою ненавистю забороняли і переслідували, співатиме нею по селах. Пісня, як колись у прадавнину, була підручником історії, газетою,і кодексом законів. Пісню можна знищити лише з народом, деморалізувавши його, розбестивши, висміявши і принизивши. »Раби німі» – це про той розбещений і принижений народ.

Найбільше українська еліта мовчала у 18 столітті. То була Руїна духовна. Козацька старшина, маючи за плечима по 800 літ військового чи духівницького стажу, змушена була доводити в московській столиці свої вольності і права. Всі ці Ханенки,Полуботки,Кочубеї…Вони принижено роками чекали на «справедливі» московські суди, випрохували посади, шукали заробітку. В Україну йшли листи рідним. Жодного слова про політику, жодного натяку на невдоволення. Тільки про справи родинні й маєтні. А попри те посилали синів вчитися до Європи, як би сутужно їм не було, розуміли, що без якісної освіти не бачити Україні майбутнього. Мовчали і звідти, бо московіти всюди мали агентів. То був час страшного інформаційного терору. Хто тоді правив, ми знаємо: «Се той перший,що розпинав нашу Україну, а вторая доконала її сиротину». Самодержавний звір пожирав мізки найталановитіших синів України і при найменшій загрозі їх знищували. І завжди зраджували.

Не дивно, що тепер після того, що вклали українці в розбудову Російської імперії, їх не можуть відпустити. Бо вони були найталановитішими художниками, музикантами, священиками і воїнами. І якщо й була якась езопівська мова в творіннях, листах, розмовах, то її трактували зумисно невірно, щоб вижити самим. То був час читання по губах, невиразне сподівання, що, вибудовуючи Імперію, вони роблять її вразливою і залежною від себе, і колись прийде час… Але так само ламались, тікали на Україну, щоб створити свій маленький затишний світ.

Григорій Сковорода, прикинувшись юродивим, пишучи химерною мовою містичні трактати, – єдиний, хто вирвався і зумів залишитись собою. Але не сказав стільки, скільки міг сказати. Іван Котляревський сховав свої одкровення щодо долі українського народу під бурлеском і травестією, які зараз важко, але можливо розшифрувати. Еліта з перебитим хребтом дотягла до 19 сторіччя і шукала зцілення в народних піснях. Вона виглядала на мертву і їй врешті дали спокій московські правителі, упевнившись, що « від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить,бо благоденствує». Але Москва помилялась, як помилилась з нашим Майданом і тим, що українці не наважаться вбивати «братів»- окупантів весною 2014-го.

А потім прийшов Шевченко, онук гайдамаки і син кріпака, який висловив все, що думали, але ніколи не сказали нащадки полковників і сотників. Він і про них сказав, він бачив їх наскрізь: фальшивий патріотизм, готовність вмерти, байдужість, пристосуванство. Він пішов у каземати, на заслання, врешті у ирій, залишивши замість себе Кобзар, де була історія і були закони українського народу. Вже на папері. І всі 10 років Україна жила завдяки цій книзі, і всі 100 років, і всі 200.

Еліта і далі може мовчати, бо вона несправжня і не хоче брати на себе відповідальність, шукаючи покровителів, чи сховавшись на хуторі. Тому справжня українська еліта – це народ, за яким іде еліта.

Десь отак. Волонтери і бійці. І ті, хто за них молиться і оплакує їх, і благословляє – це зараз народ України.Не всі 40 мільйонів, але досить, щоб показати світові, що толерантність і лібералізм не є правдивими духовними цінностями, такими як фундаментальні права людини: на життя, на захист, на свободу.