Бо так воно у Господа ведеться –

дорога ницих в землю западеться!

Л.Костенко

Донбасівці – так називають тепер себе кілька моїх учнів, а дорослі утворили й інші назви: новороси, новоросіяни.

Чим не подобається їм загальноприйняте «донеччани», вони пояснити не можуть, хоча іноді все ж використовують це слово. Мабуть, революційна хвиля, що захопила їх іще рік тому, вимагає створення всього нового, хай і такого кострубатого.

Словотворчість – явище загалом позитивне, воно віддзеркалює будь-які зміни в житті народу, в тому числі, духовному. Що можна сказати про людей, самоназвою яких є похідне від назви геологічного регіону, набагато більшого за територію, яку вони займають? Психологи, мабуть, знайдуть тут підліткові комплекси щодо розміру чи ознаки манії величі. Філософи, можливо, вкажуть на притаманне лінивим духом людям прагнення перебільшити свої здобутки і таким чином самоствердитися.

Мені ж новостворені «донбасівці» – нові донеччани – нагадують людину, яка одягла кольорові контактні лінзи і стверджує, що очі в неї завжди були яскравого смарагдового кольору.

Шановні, ви можете переконувати в цьому оточуючих, і вони, ймовірно, повірять вам, а підлабузники ще й співатимуть дифірамби вашим «від природи зеленим» очам; ви можете навіть себе переконати в цьому. Однак ви не зміните цим власного єства! І я знаю, що очі у вас сірі. Як і душа. Ви сіроокі сіродухи, бо зрадили своїх предків і своє єство, бо миритеся зі злом.

Ви висловлюєте зараз до України багато претензій, котрі насправді треба адресувати різним владним структурам, але ж уряд – це люди, значить, і конкретні проблеми треба вирішувати з конкретними людьми. Нащо ж ганити Батьківщину, відмежовуватися від неї?! Якби історія мала почуття гумору, вона дала б вам час для розвитку, за сотню років ви б, можливо, стали навіть народом – нацією зрадників. На запитання: «Хто такі донбасівці?» – відповідь була б одна: це колишні українці, які відцуралися свого народу, це колишні росіяни, що не знають власних звичаїв, це татари, вірмени, греки, які забули, хто вони є… Але історія – справедливий, хоч і суворий, суддя, що не дасть таким жодного шансу.

Ви стверджуєте, що загалом у вас усе гаразд. Роззирніться: те, що ви називаєте законами нової «республіки», є жалюгідною калькою нормативних актів іншої держави. Ваша свобода зі зброєю в руках забороняє мені називати на ім’я мою (і вашу!) Батьківщину і спілкуватися з нею, не пускає сюди українські ЗМІ й узагалі робить усе можливе, щоб місцеві поліцейські підвали не порожніли. Ваш «достаток» визирає з-під завішених полиць супермаркетів і з забитих вікон зачинених невеликих крамниць, напівпорожніх базарів. Ваша зарплата нагадує подачку, аби ви тільки мовчали.

І ви, позбувшись багатьох громадянських прав, усіх пільг, надбавок, соціального захисту, можливості планувати власне життя, мовчите. Про зруйновану медичну галузь, яка тримається лише на щоденному подвигу лікарів і медперсоналу, про безлад в освіті, про зачинені підприємства й тотальне безробіття навіть ви не зможете придумати якоїсь райдужної казки. Це про таке життя ви мріяли?

Ви говорите, що ваша мета зараз – вижити. А якими ви збираєтеся вижити? Якими стануть ваші діти, котрі учора були українцями (якщо забули, подивіться в їхні свідоцтва про народження, а заразом у власні паспорти, де написано: «Громадянин України» – причому двома мовами!), а сьогодні називають себе донбасівцями, бо це з ваших слів або злочинного мовчання вони вирішили, що українцем бути негідно?!

Ви кажете, що зараз вам боляче чути слова «Україна», «український», бо ваші чоловіки гинуть у війні з Україною. Але ж ви її почали! Чи, беручи до рук зброю, ви не розуміли, що вона вбиває?

Це не Україна вам болить, це ваша приспана совість намагається розбудити душу. Прокидайтеся!