Жінка "трошки за тридцять" заходить у переповнений вагон метрополітену. "Обережно двері зачиняються, наступна станція - "Лісова". У неї в руках два важких пакети, їде із супермаркету. Накупила продуктів на два тижні вперед. Нічого особливого, усе найнеобхідніше. Подумки рахує, скільки грошей залишилося до зарплатні. Сварить себе, бо витратила більше, ніж сподівалася.

Жінці "за тридцять" важко тримати пакети в руках, сухожилля напружуються, від болю трохи синіють. Але поїхати додому на таксі – це не для неї. Для неї це – задорого.

"Нічого, - думає вона, - Потерплю. Скільки тут їхати? Якихось півгодини".

Оце "потерплю" випадково стало її життєвим кредо. Вона зовсім не планувала такого, скажімо, у двадцять два. У двадцять два була ще купа часу, можливостей і "все попереду". А тепер, коли їй трохи за тридцять, якось спіймала себе на тому, що купує дешеву косметику, одяг на розпродажах, взуття зі шкірозамінника. "Потерплю, – думає вона. – Хай трохи пізніше, зараз не час витрачати гроші марно."

Вона добре готує, а її невеличка орендована квартира виглядає не дуже заможно, проте охайно. Вона ніколи не була за кордоном і не бачила моря. Їй би, може, і хотілося, але "зараз не час, хай трохи пізніше".

Її все влаштовує. Окрім особистого життя. Вона про це нікому не зізнається. Каже, що все нормально. Каже, що стосунки – не для неї. Вона декілька разів пробувала, справді - не для неї. Вона так каже досить часто. Це неправда. Але навіщо усім знати правду?

В якомусь жіночому журналі вона вичитала, що долю не обманути, а від кохання, яке тобі судилося, - не втекти. Є велика ймовірність, що це станеться випадково, наприклад, тоді, коли ти підеш виносити сміття. Так, навіть тоді можна зустріти кохання!

Вона в це вірить. Тому кожного разу перед тим, як винести сміття, трохи підфарбовує губи. А потім гордо і повільно виходить з під'їзду із сміттєвим пакетом і йде, як востаннє, іде, як до шлюбу, пильно роздивляється перехожих, заглядає їм в очі, щоб бува не прогавити долю.

Але доля чомусь не поспішає.

Жінка "трошки за тридцять" вечори свої проводить переважно вдома. Окрім роботи, особливих занятть в її житті немає. Подруг у неї декілька, але бачаться рідко – у них сім'ї, малі діти. Не до посиденьок.

На вихідних намагається змотатися на електричці до батьків. Їхати не так вже й далеко, лише три години. Вона уважно спостерігає за продавчинями пиріжків і усяких дрібничок і думає, що у неї порівняно з ними – чудове життя, у неї все не так вже й погано. Заспокоює себе. Повертаючись додому, приводить до ладу оселю, дивиться фільм про любов, про чудо, про те, що всяке буває.

Засинаючи, обіймає подушку так, як би обіймала чоловічі плечі. Щось шепоче тихесенько. Можливо, молиться. Уявляє. Мріє. Уві сні плаче.

Іноді здається, що вона ніколи не схаменеться і не зрозуміє – життя подароване їй, щоб любити... себе. І так ніколи й не дізнається, доля не обов'язково чекає на неї дорогою до сміттєвого баку.