Коли я дізнався про рішення українського президента Петра Порошенка призначити своїм радником колишнього прем'єр-міністра Словаччини Мікулаша Дзурінду, згадав про епізод, свідком якого був восени 2001 року на Економічному форумі в польській Криниці.

Тоді гостями форуму стали керівники урядів всіх країн Вишеградської четвірки, які проводили тут свій саміт. Прибув і прем'єр-міністр України Анатолій Кінах. Глава уряду Польщі Єжи Бузек запропонував провести спільну зустріч прем'єрів Вишеграду з Кінахом. У прем'єрів Чехії та Угорщини заперечень не було. Чинив опір тільки прем'єр-міністр Словаччини Мікулаш Дзурінда. Тоді я не розумів цієї безкомпромісності. Але зараз, озираючись на ті роки, розумію. Дзурінда не хотів, щоби режим, який він сприймав як якусь подобу режиму його попередника Володимира Мечіара, мав вигляд потенційного учасника Вишеградської групи. Для Бузека така зустріч була всього лише жестом підтримки Києва, для Дзурінди – це був незаслужений аванс.

Дзурінді дійсно довелося зіткнутися зі проблемою, яка була невідома його партнерам по Вишеградському клубу. Польща, Чехія та Угорщина реформували соціалістичні економіки. Володимир Мечіар вибудував у Словаччині полегшений варіант олігархічної держави з обережною антизахідною риторикою й особливими відносинами з Москвою. Ці особливі відносини до того ж полегшувалися давніми неформальними контактами людей з оточення Мечіара і людей з оточення Єльцина, так що словацьке посольство в Москві – точніше, його ресторан – перетворилося на якийсь час в неформальний клуб російської еліти.

Зрозуміло, що до кінця правління Мечіара його державна модель "Україна-лайт" зайшла в глухий кут. Але уряду Дзурінди довелося змінювати вже не соціалістичну, а олігархічну економіку!

Потрібно сказати, що у першого в історії Словаччини прем'єра-реформатора вийшло. Саме в період його правління Словаччина приєдналася до Організації економічного співробітництва та розвитку (ми, між іншим, досі в неї не входимо, а це клуб економічно спроможних країн) потім до НАТО (незважаючи на всю антинатівську пропаганду попереднього уряду) і, нарешті, до Європейського союзу.

Це дійсно був великий успіх – Словаччина, яку ми знаємо, склалася саме завдяки реформам Дзурінди. Але через майже вісім років перебування на посаді прем'єра Дзурінда програв вибори, і в Словаччині почалася епоха популіста Роберта Фіцо, яка – із перервою на кілька років – триває донині. Але, незважаючи на часткову реставрацію принципів епохи Мечіара, – зокрема, у відносинах із тепер уже путінською Росією – саму економічну модель, вибудувану реформаторами, Фіцо демонтувати не вдалося, і він діє в її логіці. А для людини, яка взялася змінити країну найголовніше саме це: вибудувати модель, яку не зможе змінити навіть затятий популіст. Тому що популісти практично завжди приходять до влади після вдалих реформ і перевіряють ці реформи на міцність.