Тут переважна більшість моїх кращих і розумніших за мене друзів спробували так інтелігентно пустити сльозу і обурення – мовляв, погано, що Бузину убили. За Калашніковим, щоправда, плачу було менше.

Очевидно, з українсько-патріотично-інтелігентської точки зору життя чи то журналіста, чи то автора бестселерів важливіше за життя колишнього нардепа від Партії регіонів.

Я вам так скажу, хочете бути справді моральними – згадайте, що один чоловік доводив нам будучи розіп’ятим на хресті, що насправді життя й убивці, й сина Божого мають однакову цінність.

А мені ось щось заважає бути моральним.

Я не радію чужій смерті. Але і оплакувати чи обурюватися деякими смертями я не можу.

Коли і кого цей «журналіст» пожалів у житті? Чи хтось із цих «нєвінно убієнних» зажурився зі приводу смертей на Майдані, на війні? Чи він би пожалів вас, легкодухих?

Вони вмирають за свої гріхи. Неважливо які. Не нам судити. Вони обрали свою сторону в якійсь війні і стали її жертвами. Не плачте за ними. Просто будьте готові загинути на своїй війні, за свої ідеали чи принципи.

А цих і цього – немає, то й немає. Відчуття пустоти і втрати не утворилось.