Політичні конфлікти, особливо між білими людьми, не мають воєнного вирішення. Такою була догма політістеблішменту Європи від часів завершення холодної війни й аж до початку цього року.

Тепер ситуація інакша. Наївність і зарозумілість останніх двох десятиліть стрімко поступаються настроям, що межують із панікою. Наприклад, змінює позицію Німеччина, яка тривалий час пасла задніх у військовій сфері. Німці планують викупити 100 знятих з озброєння танків і скоригувати оборонні плани. В українців відтак може виникнути запитання: чому це ФРН готується до збройної відповіді у власній обороні, тоді як Анґела Меркель та інші політики наполягають на її беззмістовності, коли йдеться про вторг­нення в Україну?

Ірландія, що не має власних повітряних сил, стривожена залежністю від застарілих бойових літаків Королівських ВПС Великої Британії, які використовуються для розпізнавання російських бомбардувальників, що кружляють повітряним простором республіки. І Москву, здається, не дуже бентежить те, що Дублін не приєднався до НАТО. Ніщо не завадило росіянам псувати відносини й зі Швецією та Фінляндією – не членами Альянсу.

Ці дві країни разом із Данією, Ісландією та Норвегією оприлюднили безпрецедентну спільну декларацію, в якій засудили російські воєнні ігри, нарощування військового потенціалу та небезпечні випади за участю авіації. Міністерство закордонних справ РФ не забарилося з обуреною відповіддю. Москва ображається, коли її не сприймають серйозно, а ще більше, коли сприймають.

За всім цим стоїть дивовижна політика. На Заході досі не розуміють, навіщо Росії провокувати мирні країни (чи поступливі, як скаже дехто), змушуючи їх посилювати оборону. Логічніше для Кремля було б загравати з нейтральними державами, а карати войовничі. У такому разі йшлося б про ефективну стратегію «поділяй і владарюй».

Це, як і багато інших інтерпретацій російського мислення поза її межами, є помилковим тлумаченням суті процесу. Росію тішить озброєння Заходу (чи то пак балачки про озброєння), що вписується в отруйну міфологію, якою Кремль годує свій народ. До Росії підступав зрадливий Захід, а тепер її обступає ворожий. Такий аргумент виправдовує жорстке полювання на шпигунів та зрадників у самій Росії, а також економічну скруту  як наслідок конфронтації з Європою та Америкою.

Другорядна мішень – західна громадська думка, яка й надалі цінує справедливість вище, ніж правду. Що менше люди знають про Росію, то дужче вони схильні виправдовувати поведінку Кремля як логічну реакцію на порушення Заходом власних обіцянок.

На практиці переваг від усіх цих дій виходить більше, ніж негативних наслідків. Навіть якщо Швеція та Фінляндія справді почнуть просуватися до НАТО, відчутного впливу на регіональну безпеку такий розвиток подій не справить (адже обидві країни в будь-якому разі посилюють свої міцні зв’язки з Альянсом). Тим часом це дасть привід російським пропагандистам говорити про небачене наближення НАТО до кордонів РФ.

Так само й символічні зусилля Заходу щодо розвитку мілітарних планів та розширення присутності в країнах Балтії не вплинуть серйозно на військові амбіції Кремля. На символічному рівні Росія може змагатися із Заходом у всьому (лише уявіть, яку паніку здатні посіяти армійські навчання із симуляцією застосування ядерної зброї). До того ж вона на крок випереджає суперників за бойовим потенціалом.

Захід тим часом ставиться до Росії як до психічно хворого, заспокоюючи кремлівську параною м’якими та прозорими діями і в жодному разі не вдаючись до військових кроків, котрі Москва може якось неправильно зрозуміти. Таким був підхід Альянсу протягом 25 років. Він не спрацьовував раніше навіть за порівняно сприятливих обставин. Не спрацює і зараз. Це не лише неефективна, а й шкідлива тактика: Кремль вважає її ознакою слабкості.

Сумна правда в тому, що Європа не хоче брати на себе достатні витрати задля посилення власної обороноздатності чи ризики, що можуть через це виникнути. Так триватиме, доки ми не злякаємося й не розсердимося значно більше, ніж нині. Щоправда, це може статися запізно.