Ситуаціяв інформаційному просторі часто носитьпарадоксальний характер.

Фактично, вітчизняна(хоча і не тільки вона – поруч повносхожих прикладів) політика зводитьсяу публічній сфері до оприлюдненняякихось провокативних заяв, їхвсезагального обговорення та формулюваннящодо них найрізноманітніших позицій,накопичення негативного потенціалупротистояння та його вираження у якихосьакціях і т. д.

Хтось сказав щось недуже розумне, але на виході, після йогоретельного обговорення ми маємо вже непросто щось не дуже розумне, а справжнісінькувеличезну дурню.

Після чого провокативнатема або затухає, або виходить на друге,третє коло обговорення.

При чому самі суб’єктиполітики нагадують мавпячих провідників,що намагаються засвідчити свою близькістьдо народу демонстрацією найчервонішогозаду.

Найголовніше, що реальнежиття і реальна політика розгортаютьсяпаралельно, у прямо не пов’язаній зусім цим площині.

Поки одні мавпи показуютьзади, інші таскають суспільні банани.

З одного боку –перерозподіл власності між угрупуваннями,концентрація політичної влади в рукаходнієї сім’ї, затягування країни дочужих інтеграційних проектів. З іншого– лінгвістичні суперечності щодоправильного найменування етносів,питання мови поширення музичної абокінопродукції, що писати в яких документахі т. д.

Сказати, що все це –теми з різних площин об’єктивноїдійсності, означає не сказати нічого.Мова про паралельні прямі, які не можутьперетинатися у межах діючої системикоординат.

А якщо додати ще й тітони псевдо-соціальних помиїв, щовиливаються щоденно на голови українськихгромадян? Усі ці чорнушні історії ізтелебачення. Не дивно, що найочевиднішевтрачається на тлі цього всезагальногомороку.

Від прочитання більшостіполітичних новин, які зараз ретранслюютьсяв Україні, якусь корисну інформаціюможна одержати приблизно у такій самекількості, як із роману будь-якогописьменника фантаста.

Не так давно я не безінтересу спостерігав за тим, яквисвітлювалося на американськомуполітична ситуація в державі. Приміром,показує CNBS інтерв’юіз президентом Обамою. Яка основна тема?Звісно, податки. Президент намагаєтьсявиглядати добре в очах середнього класу,заявляючи про те, що необхідноперерозподілити податковий тиск унапрямку посилення участі найбагатшиху системі оподаткування. Це питаннязаймало десь половину загального часуінтерв’ю. Все інше – решту. І зовнішняполітика, і питання контролю зброї іт.д. Себто, як би не був хто у США збентеженийзовнішніми загрозами і бійнями в школі,все одно саме податки їх турбуютьнайбільше.

І це абсолютно нормальнийпідхід.

За своєю природоюполітика – сфера публічного управліннясуспільства. Як вона це робить? Збираючита перерозподіляючи ресурси. Не дивно,що ще відомий американський політологД. Істон називав політичну системумеханізмом авторитарного розподілуцінностей в суспільстві.

За сучасних умов головнароль політики зводиться до консолідаціїсуспільних ресурсів та їх розподілуусередині суспільного організму. Звісно,що це означає, що немає іншого важливогопитання, окрім збору та витрат податків,одержаних від громадян. Немає і бути неможе. Усе інше – похідне.

Задача армії – веденнябойових дій. Звісно, при ній може бутиансамбль пісні та танців, але ж не заним ми будемо оцінювати боєздатність?А от з політикою це, чомусь, можливо.

Проблема корупції –похідна, оскільки відображає у собіпитання правомочності розподілу зібраниху громадян коштів. Соціальне забезпеченнята пенсії – це теж похідне питання,оскільки відображає один із ключовихнапрямків розподілу суспільних коштів.Місцеве самоврядування – спосібнаближення збору та розподілу коштівбезпосередньо до громадян. Фактично,будь-яке політичне питання – це питаннязбору та розподілу суспільних коштіву тій чи іншій мірі.

Те, що у нас називаютьполітичними питаннями – це не політикавзагалі. Приміром, на різноманітнихток-шоу ми постійно можемо чути, що«мовне питання – питання політичне».Хоча реальної політики там немає і бутине може. Це питання не політичне, аідентифікаційне. На основі його миможемо визначити свою приналежністьдо тієї або іншої групи. І це зберігаєсвою роль у політичному процесі будь-якоїкраїни світу. Зокрема, католики свогочасу голосували за Кеннеді, а чорношкірі– за Обаму, оскільки їх біографіяполегшувала ідентифікацію з ним.

Однак існує прірва міждопомогою з боку ідентифікації іполітичним голосуванням. І у будь-якійрозвиненій та стабільній політичнійсистемі ніхто не може претендувати навладу лише як представник певногоплемені або культу, а виключно на основібодай якоїсь політичної програми. Це –атрибут вічно відсталих банановихреспублік.

У розвиненій сучаснійполітиці на першому місці завжди те, якслід розподіляти публічні фінанси.Збирати більше і витрачати більше – цесоціалізм (у всіх його проявах), а збиратименше і витрачати менше – це лібералізм.Аж до мінархічних (не плутати змонархічними!) та лібертаріанськихкрайнощів.

Насправді, зрозумітивсе досить неважко.

Якщо хтось лізе постійнотобі в кишеню але намагається дати щосьнавзамін – це соціаліст. Якщо хтось ненадто лізе тобі в кишеню, мало що дає ідає жити так, як вважаєш за потрібне –це ліберал. Якщо хтось постійно лізе вкишеню, нічого не дає – це представниккорумпованої влади. Якщо хтось лізе вкишеню, нічого не дає і при цьому постійнозатикає пельку – це авторитарний уряд.Якщо хтось не дає можливості, аби щосьу кишені було взагалі, але примушуєпостійно радіти з цього приводу – цетоталітарний уряд.

Так чи інакше, алебудь-який політик, прийшовши до влади,буде змушений лізти по гроші в кишенюгромадян. У цьому – природа державноївлади, яка постійно повинна щось забирати.

Про що би він не розповідавзараз. Про педофілів і динозаврів, профутболістів і марсіан, про китайськустіну і монгольських кочівників, вінприйде до влади і буде забирати гроші.Скільки він буде забирати, на що вонипідуть і як відобразяться на реальномужитті громадян – це і буде його політичнийпортрет.

Звісно, він (портрет)включає не лише декларації, але і їхреалізації. Обіцяв не лізти в кишеню,але заліз, або обіцяв багато роздавати,але нічого не робить – це вже вагомапідстава для громадян, аби гнати такогосуб’єкта якомога далі. Звісно, якщо вінпочатково обіцяє нічого не брати, алеусе роздавати – це вже привід задуматись,оскільки відбір коштів у громадян – цеіманентна властивість держави. Якщоніхто ні в кого нічого не забирає, то цевже не держава, а (у різних інтерпретаціях)комунізм або Царство Боже на землі.

Ну і тим більше не можене викликати підозри той, хто  впертооминає відповідні питання, прикриваючисьгеніальними ідеями «пілотованогопольоту на Марс». Партія без зрозумілоїсоціально-економічної програми – цебанда, а політик без соціально-економічнихпоглядів – це пройдисвіт, оскількиясно, що якщо він про щось не говорить,але буде змушений це робити, то йомупросто є що приховувати.

Якщо подивитися наполітичний процес України з такої точкизору, то все набуває іншого відображення,переломлення. Політики перетворюютьсяна клоунів, маловідомі діячі – наполітиків, політичний процес – навиставу, а неочевидні та малопомітнідії – на політичний процес. Боротьбаза законність виборів – на змаганняміноритарних акціонерів за право впливуна керівництво свого ЗАТ з метоюпідвищення ефективності роботи.

А от про причини подібнихперекручень варто буде поговоритинаступного разу.

Петр ОЛЕЩУК