Хоча розмови про бюджет міста Києва між головою КМДА О. Поповим та Прем’єр-міністром України М. Азаровим точаться здебільшого у площині взаємовідносин уряду та київської влади, мені б хотілося привернути увагу громадськості до значно ширшого аспекту цього  питання. Бо від сухих варіацій цифр (мільярд туди – мільярд сюди) та їх реальності (а не віртуальності) залежить: чи отримають доплату столичні лікарі та вчителі, чи вчасно будуть відремонтовані вагони метро, чи, зрештою, буде прибрано сніг на київських вулицях.


Оптимістичні прогнози О. Попова анонсують 18 мільярдів грн. А його заступник Р. Крамаренко заявив аж про 19 мільярдів! Це якась чиновницька гра «Хто більше»?  Така невинна похибка в один мільярд може складати фінансування цілої галузі (або його відсутність), чи всі разом соціальні виплати одній із категорій киян (або їх відсутність).

Проте всі ці прогнози є примарними і віртуальними. Бюджет столиці складається в першу чергу із тих надходжень та зборів, які сплачуються господарюючими суб’єктами столиці.   Минулого року ця цифра планувалася в межах  16,5 мільярдів. Звідки ж взявся ріст? Держстатистика не подає по Києву цифр колосального росту малого чи середнього бізнесу, та й великі підприємства не збільшують в авральному порядку свої робочі місця (а саме ці категорії є основними стабільними донорами наповнення бюджету). І товарообіг у столиці не збільшився, бо купівельна спроможність населення (на думку експертів) упала від 15 до 25 відсотків (залежно від групи товарів).

 Я неодноразово намагався отримати конкретну відповідь: з  яких реально існуючих доходів О. Попов збирається збільшити надходження аж на 1,5 мільярда у порівнянні з минулим роком ( а його заступник Крамаренко – аж на 2,5 мільярди!). Все марно. Думаю, таке місце приросту доходів є лише одне – рекламоносії  Партії Регіонів, на яких наше життя віртуально покращується кожного дня.  Отже і минулорічна цифра в 16,5 мільярдів грн. на сьогодні не є реальною, бо більшість галузей міського господарства закінчили попередній  рік із величезними боргами. А значить ці кошти не було зібрано.


З величезним подивом я сприйняв повідомлення від О. Попова про 1,2 мільярди грн., які буцімто є залишками коштів із міського бюджету минулого року. Проте громадськості буде цікаво знати, що у грудні 2012 року через борг у 2,5 мільйони гривень місто мало не лишилося швидкої допомоги. У порівнянні з анонсованими віртуальними 1,2 мільярдами залишків, 2,5 мільйони грн. – це дещиця, але і її київська влада не могла знайти для такої вкрай важливої для громадян  галузі, як «швидка».

  Водночас варто додати, що недофінансування медичної галузі, особливо в частині придбання обладнання для рентгенології, у минулому році було вкрай критичним (і зовсім не відповідало заявленим у кошторисі цифрам).  У грудні 2012 року я вимагав від О. Попова негайного звіту на сесії Київради про критичний стан із фінансуванням медицини. Проте не лише такого звіту не відбулося, а його кишенькова більшість навіть не проголосувала за те, щоб питання критичного стану заборгованості перед медичною галуззю винести на обговорення Київрадою.

 У жахливому фінансовому стані знаходиться і столична освіта: вперше за багато років київські вчителі отримали 10% доплати (у попередні роки вона складала 20%), а директори шкіл – 40% (замість традиційних 50%). Можливо, значно підвищилася сама заробітна плата освітян із держбюджету? Ні!!! То куди ж поділася різниця із зменшення обов’язкових доплат?

Такий стан речей не лише із доплатами. На прикладі рідного Святошинського району наведу порядок цифр заборгованості лише в закладах освіти: за опалення – 10,9 млн. грн..;  за харчування – 7,2 млн. грн.; за електроенергію – майже 2 млн.  грн.; за воду  - 680 тис. грн..;  за комунальні послуги – близько 600 тис. грн..    А тепер сумуйте ці цифри і помножте на 10 столичних районів (бо стан освітньої галузі столиці скрізь приблизно однаковий) – на скільки зменшиться той віртуальний залишок? А якщо сюди додати ще й заборгованість  житлового, дорожнього  та інших господарств, то сума невиплат сягне значно вище 1,2 мільярда гривень.  Тому варто спочатку розрахуватися зі старими боргами, а вже потім перекидати залишки на наступний кошторис.


Нинішній уряд багатий на різні Азаровські «ноу-хау», які не мають жодного стосунку до сучасної економіки. Одним із таких є рух «туди-сюди» 50% коштів, зібраних як податок на прибуток із киян: спочатку ці кошти зараховуються до держбюджету, а потім повертаються Києву з волі Азарова на різні цільові програми (наприклад, будівництво нових станцій метрополітену).

Якщо йдеться про канони сучасної економіки, то зібрані реальні власні кошти перераховуються до інших структур лише в тому випадку, якщо вони  збільшаться і повернуться із прибутком. Інакше така фінансова операція втрачає будь-який сенс. Проте у випадку взаємовідносин кошторису Києва з держбюджетом вагомою складовою є політична , а не фінансова.

По-перше: на сьогодні реальні справи із держбюджетом дуже кепські. За останній рік різко скоротилося виробництво в Україні, натомість домінує імпортування товарів (а воно завжди прив’язане до іноземної валюти). Як наслідок – торговельний баланс не на користь України. Не вдаючись навіть до глибокого аналізу, це можна було спостерігати по стрибках курсу долара (експерти оцінюють його реальну вартість від  9 до 12 грн.). Гривню утримували ручним регуляторним механізмом, а комерційні банки змушували працювати за антиринковими правилами гри. Виникла  економічна розбіжність між реальною вартістю гривні та утримуваною Нацбанком (це і потягло за собою підвищення цін на товари – купівельна спроможність громадян знизилась). Гривню постійно намагався «підгодовувати» Нацбанк. Таке неправильне використання золотовалютного запасу держави скоро наблизить його до нуля, а реальній економіці це не допоможе.

За оцінками фахівців, станом на сьогодні реальний дефіцит державного бюджету сягає   100 мільярдів грн., а сукупний зовнішній державний борг зрівнявся із річним обсягом ВВП.  Врятувати ситуацію можуть тільки гроші МВФ. От заради цього Азаров із останніх сил пнеться, аби показати стабільність економічної ситуації, в тому числі і в Києві (звідси і виникла оця побрехенька про буцімто 1,2 мільярди грн. економії  в Києві за минулий рік).

По-друге: маючи такий жахливий стан речей із фінансами  України в цілому, чи можна повірити, що перераховані 50% коштів Києвом повернуться назад? Якщо ж кошти від МВФ все ж таки надійдуть, то Азаров поверне взяте у Києва, виставивши ряд додаткових умов. Якщо ж кошти не надійдуть, то завжди можна знайти причини, чому не повертати (або повернути віртуально).

До речі, зараз О. Попов скрізь анонсує, що Азаров збирається повертати Києву 2,54 мільярди грн. із раніше вилучених коштів.  І це, на його думку, має суттєво розширити можливості київського кошторису. От тільки ніхто не каже, звідки ж Азаров планує взяти ці кошти? Бо в держбюджеті їх точно немає!

А тепер про умови, за яких Києву можливо вдасться повернути своїх 50%.

Якщо влада все ж таки відважиться проводити вибори мера міста та Київради у 2013 році (бо соціологія – не на їх користь), то частково  ці кошти повернуть як особисте досягнення О. Попова, що «вибив» фінанси для киян, і підуть на соціальні підкупи окремих категорій населення у вигляді доплат, дотацій тощо. Артпідготовку їхні політтехнологи уже провели: напередодні нового року Попов активно критикував свого однопартійця Азарова за непродуманість бюджетної політики, зокрема і щодо Києва. Звучали з його боку різкі заяви на кшталт «не прийму», «не погоджусь» (але зараз тональність  Попова різко змінилася, і вже анонсована на початок лютого бюджетна сесія Київради, бо треба замилювати очі МВФ).  Цей коник і буде використано у передвиборчій агітації: «добрий господарник»  Попов бореться із Азаровим і перемагає!

Якщо ж столичні вибори закінчаться не на користь партії регіонів – кошти можна взагалі не повертати, аби таким чином покарати киян та виставити недієздатним новообраного опозиційного мера в очах виборців.

У нинішніх реаліях беззаконня можливий і третій варіант: у 2013 році партія регіонів заблокує і зовсім не допустить виборчого процесу в Києві. А нинішня Київрада є повністю  підконтрольною владі. Тоді повернення коштів взагалі буде питанням економічної випадковості. Адже завжди можна намалювати віртуальні залишки при реальних боргах – хто ж їх перевірить?


Під час останнього обговорення бюджету Києва з Поповим Азаров порекомендував очільнику столиці залучати іноземні інвестиції та брати приклад із європейських міст. Щодо нових інвестиційних проектів, особливо закордонних, - не варто сподіватися. Бо в столицю країни, де існує правовий нігілізм, політичні репресії, корупція  і незрозуміла фінансова політика, ніхто кошти не принесе (натомість уже кілька великих іноземних банків ідуть з України).

Щодо прикладу залучення та використання коштів іноземними містами - то Азаров не з того почав. Київ – єдина європейська столиця, де Європейська Хартія місцевого самоврядування ігнорується повністю. Тому про взаємодію громади з владою та про контроль з боку громадян мова не йде взагалі. Одноосібна узурпація влади корисна лише для тотального дерибану (що власне у столиці і відбувається), а не для ефективного використання ресурсів.

Тепер до європейських міст: кілька порівняльних штрихів кошторисів Парижа  та Києва. Кошторис Парижа в рік складає близько 6 мільярдів євро; кошторис Києва не дотягує і до 2 мільярдів євро (якщо опиратися на заявлені Поповим цифри). Та й із цих майже двох мільярдів частина коштів зависає у держбюджеті і може ніколи не повернутися до Києва. А за статистикою кількість мешканців Києва не набагато відрізняється від кількості парижан. 

Можна закинути, що бюджет Парижа значно більший, але ж і кількість інфраструктурних об’єктів, що ним обслуговуються, в рази перевищує київські. Наприклад, у Парижі  302 станції метро, і фінансується будівництво 1-2 нових станцій щороку та ремонт старих станцій відбувається вчасно і в повному обсязі; у Києві ж лише 52 станції метро, фінансування яких ледве животіє, а нові будуються – одна на кілька років, і то у кращому випадку. А при сьогоднішньому вилученні 50% коштів із Києва та фінансуванні будівництва станцій метро за рахунок дотації держави і про ці темпи будівництва можна забути.

У кошторисі Парижа пріоритетними напрямками є соціальні потреби, культура та освіта (вони забирають близько 50% відсотків загальної суми). Київський кошторис фінансує ці статті по залишковому принципу, та й то накопичені за минулий рік борги перед соціальними сферами «аукнуться» ще й у цьому фінансовому році.

 І проблема не тільки в розмірі кошторису, а в раціональності використання коштів. Бо Парижу, та й іншим європейським містам, зовсім невідомі такі поняття, як «відкати за освоєння бюджетних коштів», «схеми пін-понгу бюджетних коштів по кількох рахунках», «дольова участь чиновника, що розпоряджається бюджетними коштами» і багато іншого корупційного модерну.

Тому коли Азаров із Поповим збираються будувати нову європейську столицю у Києві, мені вони нагадують відомого героя Ільфа і Петрова Остапа Бендера, який  збирався будувати Нью-Васюки, куди (за його фантазіями) мав би переміститися культурний центр всесвіту. От тільки біда, що кільком мільйонам киян доводиться щоденно відвідувати зубожілі медичні заклади, їздити на старих трамваях, сидіти днями без гарячої води, бо труби прорвало, бити власні автомобілі на вкрай зруйнованих дорогах, годинами чекати на приїзд швидкої – ряд безкінечний. А в цей час за їх реально зароблені і сплачені до бюджету гроші хтось будує віртуальні Нью-Васюки в їх рідному місті, ділить мільйони і мільярди, рахує одиниці ефемерного покращення та віртуальні залишки…

 

Володимир БОНДАРЕНКО