Ітак.

Київ-Варшава.

Переліт. 

Жуляни проводжали красивим світанком і стареньким роздовбаним двадцять четвертим Аном. Настільки підозрілого вигляду, що скільки не намагалась себе переконати, що все добре, що це гордість і слава вітчизняного авіапрому, внутрішній голос верещав: «Наталі, вй..буєм!!». 

Не могла позбутися, відчуття, що всередині обовязково мають бути солома і кури. Як в якомусь старому американському кіно. І коли курей не виявилось, було сумно. 

Зате там пахло бензином. А ззовні дочувалися звуки на зразок тих, як на вокзалах залізничники перевіряють колеса і стукають по них молоком. Переконувала себе, що колеса це дуже важливо для літака. Піймала думку.. «...може він туди їхати зібрався?». 

Літачок образився, випустив мені для абсолютного довершення вражень вогню з двигунів і поїхав. А потім навіть полетів. Довго якось летів.

Але думати про «бля як страшно» не було коли, весь час думала про «бля як холодно». 

Коли приземлився мимоволі видихнула з полегшенням. І мабуть не я одна. З салону почулося: «Ну от, а ви боялись». 

І тут. З іншого боку салону почалося дивне «Оппааа..». Таке «опа», яке нічого доброго не віщує. Обертаюся. Бортпровідник тримає в руках болтик, а очима входить по салону шукаючи місце звідки він міг відвалитися. Перше про що думаю: «божечко, нам же з ними летіти назад. Ми всю умрьом!». 

Внутрішній голос тріумфує - «Я ж казав, я ж тобі казав!!». Розумію, що він правий і не сперечаюся. Тут занадто холодно.

Nathalie Tarasovskaya