Мій дід Павло Михайлович Скрипка у складі Радянської армії брав участь відразу в трьох війнах. Перша - військовий конфлікт у Монголії біля ріки Халхин-Гол. Там із весни до осені 1939-го радянське військо воювало з японською армією. Чим усе закінчилося, ми з моїм дідом так і не зрозуміли. Наступною війною була загарбницька авантюра СРСР проти Фінляндії, яку Радянський Союз безславно програв, викресливши це із шкільної історії. І, врешті, дід пішов на фронт Другої світової (яку із незрозумілих причин часом називають Великою Вітчизняною). Пройшов її від початку до кінця. Завершив історичною зустріччю з американцями на Ельбі.

Тема Другої світової в Радянському Союзі завжди була пропагадистською домінантою. Проте я намагався ще тоді дізнатися правду поза офіційної доктрини. За розповідями старших людей, зокрема діда і батька. Їх бачення було суттєво відмінним від шаблонів радянської історіографії. Пам'ятаю розповіді діда про жорстокість, з якою радянські війська зачищали німецькі міста. Часом йому самому доводилося захищати цивільних німців від деяких своїх однополчан.

Мій батько пригадував, як радянські війська, відступаючи чи наступаючи, дико оббирали його рідне село на Полтавщині, лишаючи людей зовсім без їжі. Також розказував, як німецькі солдати, на відміну від радянських, поводилися досить цивілізовано (СС і Гестапо - то була зовсім інша справа, хоча і їм було далеко до СМЕРШ і НКВС). Німці ставили в селі польову кухню. Як правило, половина її вмісту йшла солдатам, а решту роздавали українським селянам. Для багатьох то була чи не єдина можливість вижити. Батько тоді вперше в житті спробував справжній шоколад.

Ці розповіді ще в дитинстві розкривали мені очі на віртуальну реальність та штучність радянської пропаганди.

Пізніше, за часів моєї еміграції у Франції я дізнався і про Другий фронт, і про французьких, норвезьких та інших партизанів, війну в Африці, Шарля де Ґоля, серйозну матеріальну допомогу Радянському Союзові. Тобто то була дійсно світова війна.

Також дід розповідав про історичну зустріч на Ельбі 25 квітня 1945 року. У час, коли в Ялті відбувалися перемовини Рузвельта, Черчиля і Сталіна, бійці І-го Українського фронту та І-ї Армії США цілий тиждень стояли один проти іншого у повній бойовій готовності. Вони навіть перестрілювалися артилерійським вогнем в очікуванні політичного рішення. На той момент не було зрозуміло, чи доведеться їм воювати між собою. І коли надійшов наказ щодо миру, пішли брататися.

Мій дід був серед небагатьох радянських солдат, яких запросили в американську частину. Там він (у 1945-му) вперше скуштував жуйку, побачив і почув портативний радіотранзистор. Справжнім шоком для нього були солдатські надувні ванни. Ці побутові засоби вразили його більше за сучасну американську зброю! Сам він закінчив війну із царської трьохлінійкою, навіть без автомату. А перші півтори роки бігав взагалі без зброї...

Для мене із дитинства Друга світова - то війна цивілізованого світу проти фашизму. Це - не війна Радянського Союзу, яку той начебто виграв самостійно. До речі, на передових позиціях, у найскладніших місцях завжди були українські підрозділи. Тому агітки про російську перемогу у Другій світовій є просто фентезі. Поразка фашизму - результат зусиль усього світу. І зокрема, це велика українська перемога. Це моя особиста правда!

Вважаю, що українці мають відзначати саме 8 травня, разом із цивілізованим світом. Світ визнав, що цей день об'єднує людей доброї волі, які прагнуть миру. Пропоную назвати цей день Днем миру. Думаю, війна ніколи не закінчується у боротьбі один проти одного. Але її здатні зупинити люди, що борються за мир. Впевнений, український народ прагне миру і готовий за нього боротися. Тому ми переможемо!