Підсумовуючи дискусію щодо скандального звільнення Саші Боровика, політолог Генадій Друзенко пояснює, що проблема полягає аж ніяк не в конкретній ситуації, а у відсутності візії майбутньої України у чинної влади

Історія прощання Боровика із Міністерством економічного розвитку і торгівлі України ще раз засвідчила політичний інфантилізм українців. Дискусія у соцмережах та ЗМІ звелася здебільшого до питання, хто гарний хлопець (ним частіше виявлявся Боровик), а хто поганий (тут без сумніву лідерство за Яценюком).

І це сумно. Бо насправді Боровик був чи не першим, хто після смерті Кахи Бендукідзе чітко озвучив візію лібертаріанської моделі для України, зокрема – в цьому інтерв'ю. .

Лібертаріанство – це точно не єдина правильна і вже напевне не єдина можлива модель розвитку України. Але Боровик саме її накреслив у своїх прощальних інтерв'ю. Ми ж замість дискусії по суті – дискусії про засади майбутньої України, хутко поділилися на симпатиків Боровика (а не його поглядів) і захисників персонально Яценюка. А найбільш просунуті почали вираховувати, хто ж так майстерно підставляє прем'єра.

Тому моя претензія до прем'єра і президента (та їхніх команд) не в тому, що звільнили Боровика, а в тому, що ніхто з них досі не запропонував візію майбутньої України, безсовісно підміняючи її туманним «європейським майбутнім» і прилюдно брешучи, що аби отримати відповідь на запитання, яку Україну ми будуємо, достатньо прочитати Угоду про асоціацію.

Читав. Відповіді не знайшов. А тому запитую: євроінтеграція – це соціалізм по-грецьки чи лібералізм по-британськи, це німецька федеративна модель чи ірландська унітарна, це скандинавська парадигма держави загального добробуту чи польсько-чеська модель доволі жорсткого капіталізму, це корупція (і боротьба з нею) як у Данії чи як в Італії? Ну і якщо наша мета ЄС, навіщо ми запрошуємо до уряду грузинів, чиї лібертаріанські реформи були так само далекі від соціалістичного патосу Євросоюзу, як Сігнапур від Франції?

Отже, бог із ним, із Боровиком. Я думаю, його звільнення (хоча чи можна звільнити того, кого так і не призначили на посаду?) через критичну несумісність менталітету піде на користь і йому, й урядові Яценюка.

Але історія Боровика ще раз засвідчила, що на чолі України наразі опинились ремонтники пост-УРСР, а не архітектори нової України. І те, що наразі робить уряд, – ямковий ремонт країни, а не побудова нового модерного українського автобану, який би вів у майбутнє. Бодай тому, що жодної візії, куди б цей автобан мав вести, у політичного проводу країни немає. На жаль...

P. S. І що найприкріше. Порошенку та Яценюку (особливо Порошенку) на сьогодні немає альтернативи. Талановитий оратор, який натхненно говорить ні про що (чи радше про все, що хоче почути та чи та авдиторія), і є на сьогодні кумиром більшості українських громадян.

Бо більшість із нас досі воліє слухати доброго царя, а не гірку правду. А тому голосує не за ту чи ту візію країни, а за персонально Юлю, Петю чи Сеню, у нездійсненні обіцянки яких ми закохуємось, наче Одисей у спів сирен, а потім щоразу лишаємось із поламаним возом...

P. P. S. Ті самі питання, що до президента й уряду, маю і до легендарно-героїчного «ПС» (той у якого є свій ДУК). На жаль, героїзм не компенсує брак стратегічного та системного мислення. Бо візія «Україна має бути українською» так само змістовно порожня й туманна, як і «Україна має бути європейською».