Почав лягати спати о 21:30, а прокидатися о 5.30. У мене є 45 хвилин, аби побути у цілковитій тиші. 45 хвилин, коли я не чую криків і голосних розмов наших бійців. Тиша взагалі для мене стала дефіцитом і навіть своєрідним делікатесом. Вживаю її гомеопатичними порціями, смакуючи кожну хвилину, розсмоктуючи, немов шоколад або пармезан.

Мати власний простір – важливий навик. Не чути оточуючих – уміння, що напрацьовується тижнями. Спати під гучний ембієнт ротного гамору – вища майстерність. Але читати однаково можу лише в тиші, тому за п'ять із половиною тижнів я прочитав усього півтори книги.

Попри надлишок вільного часу, читання залишається у площині розкоші. Писати – легше, концентрація уваги має інший характер, саме тому сьогодні я з радістю погодився на караул. Зайві години тиші та зосередженні на собі, можливість писати більші обсяги, думати із розмахом, а не порціонно.

Вже знаю, що зроблю після армії. Поїду з дружиною в якусь європейську країну, бажано у велике місто, яким можна довго-довго блукати. І ми ходитимемо тим містом і неодмінно мовчатимемо.