Жінка лежала скривавлена, вона вже не дихала, на неї ніхто не зважав. Це страшніше за смерть.

- А ось вона. Йдіть, я вам покажу, - веселий вояка вів нас до місця, де все сталось. Від несподіванки у мене вирвалось "о Боже!", хоча загиблих доводилось бачити не один раз. Вона лежала під парканом. Буквально за кілька метрів від нас. Повна літня жінка. Скривавлена.

Непомітна. Ми вже хвилин п'ятнадцять крутились тут, роздивлялись. Дивились, але не бачили. В метрі від жінки розірвався снаряд. Стріляли з автоматичного гранатомета. В асфальті лише дірка, їй це коштувало - життя. - У неї не було шансів, - резюмує військовий. Бетонний паркан увесь посічений осколками. З надією, що він захистить, ще напередодні ввечері жінка ховалась під час обстрілу Станиці Луганської. Вона пролежала тут увесь вечір, цілу ніч, ранок. Вже було по обіді наступного дня. Сонце пекло, люди ходили у своїх справах.

Мертва жінка лежить серед вулиці, ніби так і треба - ні шоку, ні співчуття, ні жалості. Вона прийшла проситись на "ту сторону" - територію, окуповану бойовиками. Три дні тому військові пропустили її сюди. Але жінка захотіла назад. Їй категорично відмовили і одразу попередили, що назад не пропустять. А вона все одно прийшла і чекала. Там її і застав обстріл.

Таких, як та жінка, наступного ранку там назбиралось кілька жінок та чоловіків. Вони так само чекали - раптом пропустять. Попри заборони, пропри небезпеку.

- Там муж мой. Хочу передать сумку с продуктами. Вместе садили на огороде. Огурчики, лук выкопала, картошка. У меня там дети. С половины шестого утра стою. Хотя бы сумку передать, - пояснила жінка.

- Вони там голодують? Невже там їжі немає? - запитую у неї. - Та нет, есть, ну а что делать? - Ви ж бачите тіло жінки. Невже ваш чоловік готовий ризикувати вашим життям, аби лише огірків поїсти з грядки?! - вже не витримую я.

Це крайній блокпост. Далі міст і дорога - шлях на окуповану територію, до Луганська. Раніше тут завжди було дуже людно. Десятки людей з кравчучками, торбами, на велосипедах і пішим ходом йшли сюди на місцевий базарчик. Бо в Станиці дешевше. Буквально місяць тому Геннадій Москаль, голова обласної військово-цивільної адміністрації Луганщини, заборонив перетин з обох сторін лінії зіткнення.

Тепер тут майже повна тиша. Тиша, яка лякає, від якої холоне все всередині. Кожен сантиметр території віддає болем. Земля після вчорашнього всіяна хвостовиками від 120-х мін. То там, то тут. Деякі нерозірвані стирчать з-під землі.

Військові їх пообкладати травинками. Чекають ОБСЄ, щоби ті в чергове зафіксували факти порушення противником Мінських угод. На сусідній вулиці де-не-де залишились люди. На залізних воротах крейдою написано: "Здесь живут", а навколо заржавілі дірки від осколків. Вікна в будинку наглухо забиті. Поруч його власниця. Худорлява жінка, сива, аж біла. Тут вона не живе, хоча на паркані написано протилежне. З лютого відсиджується у сусідів в підвалі.

- Так вот минут пять как стреляли. Я собрала помидорок. Думала угостить соседей, пошла, а там по полю начали стрелять. И вчера ночь была вообще. Наш край вообще. Дом за домом горит. Для чего, кому, зачем это надо?! Не знаю, не знаю. Люди ничего не понимают. Кто, что и как? не знаю, не знаю... - вона вкотре у розпачі повторює це своє "не знаю" та з безнадією в очах кладе руку на голову, немов намагається вгамувати вир думок всередині і знайти відповіді на свої питання.

Я роззираюсь навколо - поруч у затінку ховаються місцеві, військові займаються своїми справами. Мертва скривавлена жінка все ще лежить під парканом. Кажуть, на війні це нормально. Але мені хочеться, щоб це був сон. Я не хочу і не можу миритись із цим "нормально". В нашій країні, в моїй країні мертві люди не мають лежати під парканами майже добу, поки їх заберуть. Серед людей, які ходять поруч, вирішують свої справи, спілкуються і... не зважають. Це не нормально. Понад усе я не хочу, аби ми звикали до такого. Це найстрашніше, коли поранені та загиблі перетворюються на суху статистику - 200-х і 300-х. Безіменних, нічийних. Як ця жінка. Близько першої години її таки забрали з-під паркану. Завантажили в машину і кудись повезли. Хто вона, звідки? Чиясь мама, сестра, дружина? Чи знайдуть її родичів, чи зможуть повідомити тим, хто живе по "ту сторону?" Чи вона назавжди залишиться безіменною жінкою під парканом?