Це відбувалося тоді, коли Україна стежила за подіями в Іловайську. З іншого боку сектора Д розгорталася ще одна драма...

21 серпня група коректувальників з 26-ї бригади на чолі з начальником розвідки дивізіону отримала завдання від командування сектора Д закріпитися на Саур Могилі і в подальшому виконувати бойові задачі. В супровід коректувальникам були надані нібито специ, які згодом виявилися звичайними мобілізованими 42-го батальйону без жодного бойового досвіду.

23 серпня під обстрілами і не без пригод група дісталася до Саур Могили, повз яку на той момент уже проходили російські бтгр. З᾿ясувалося, що оперативна обстановка суттєво відрізняється від тієї, про яку повідомлялося в штабі сектору. Розбита 51-а бригада вже відійшла з позицій. Протягом останніх двох тижнів Саур Могилу утримували бійці 25-ї бригади і залишки спеців. "Це була абсолютно нормальна ситуація для сектора Д. Ніхто не розумів, хто справа, хто зліва, хто і які задачі виконує", - згадує Олег, начальник розвідки і керівник тієї сумнозвісної групи коректувальників.

Перебування коректувальників на Саур Могилі на той момент уже не мало ніякого змісту. Наша артилерія відступила, а залишки військ, що утримували висоту опинилися в глибокому тилу у противника. Тільки їх про це забули повідомити. Про них взагалі забули.

Олег приймає рішення виводити свою групу. Пересуваються вночі, прориваються через оточені населені пункти з боєм. Швидко йти не вдається, бо супровід з 42-го батальйону - це бійці від 45-ти і старше. За 10 діб вони пройшли 70 км. Практично без їжі: поля в кінці серпня вже порожні, а села і міста оточені противником.

Запити надати провідника результату не дали. А до лінії фронту залишалося ще 100 км.

За ці дні Олег витратив на зв᾿язок понад 5 тисяч гривень, оскільки оператор переключив на роумінг (допомагали рідні і волонтери). Щоб зловити хоча б якийсь зв᾿язок, доводилось вилазити на дерево, ризикуючи бути виявленим чи знятим снайпером. "Коли глушать вишки, не допомагає навіть cdma, потрібен тільки супутник", - говорить Олег.

Історія закінчилася відносно щасливо. Через п᾿ятнадцять днів вся група правдами-неправдами вийшла на українську територію.

Про цю історію я дізналася випадково. Ми встановлювали ГІС Арту в 26-й бригаді, і нас запросили на день народження. До Олега. Скромний, з майже дитячим відкритим обличчям (яке зі зрозумілих причин ми не можемо вам показати). Хто ж насправді іменинник, ми зрозуміли тільки після тосту комбрига.

Герой. Він просить тільки про одне: не забути тих бійців, які були з ним. "Я військовий, і це мій обов᾿язок, а вони мобілізовані..." На прохання Олега ми розповімо цю історію ще раз, в подробицях і з іменами, щоб ви знали своїх героїв.

А я тим часом підхожу до комбрига і з᾿ясовую, що проблему безпечного зв᾿язку для коректувальників в бригаді досі так і не вирішено. Потрібно хоча б 10 супутникових телефонів на всю 26 бригаду.

І ми виконаємо цю заявку.