Все, що я відчула за останні дні під час роботи у буремному Мукачевому, можна вкласти лише у десять слів: шок, концентрація, ступор, цікавість, страх, плутанина, вибуховий спокій, надія. Все це - у хронологічному порядку.

Шок

На полігоні вони звучать інакше. Якось так страшно-страшно і дуже гучно. У місті їх не впізнати. Кулі. "Шурх, шурх, шурх" - і на деревах вже нема вороння. А ти стоїш і не розумієш, чи то їхні крила зашаруділи, чи то тобі щось почулося. А потім таке гучне: "Ба-бах, ба-бах"! І далі - щирий подив подруги: "Ти диви, та хто то салюти серед білого дня запускає?"

Ти йдеш спокійно містом, аж тут дзвонить телефон: "Там, там, я їду, я біля кладовища, вони стріляють... у нього... у нього кров!" І чую в слухавці оте знайоме з полігону: "Та-та-та-та-та!" Зв'язок обривається і за секунду інший голос з іншого номера: "Наталю, в парку! Наталю, це війна? Стріляють. Та-та-та-та-та". І знову: "Тут щось жахливе, тут вибухи, що робиться, Наталко? Я на трасі, вогонь, сильний вогонь!" І ти вже не йдеш, ти знову стоїш і не розумієш, що тобі робити. Блакитне небо, тепле сонце, шурх, шурх, шурх, ба-бах, ба-бах... Звідусіль. Це війна?

Концентрація

Діти, друзі, знайомі. Поки їду в таксі, набираю номери, щоб почути голос, щоб попередити про небезпеку. Їдемо на стовп диму, впираємося у кордон міліції. Зауважую, як мобільно вони прибули. Це трохи насторожує. Ніхто, ніхто, ніхто з силовиків не відповідає на дзвінки! Мовчать і ті з них, хто перегородив дорогу. Приїздить оператор. Намагаємося прорватися до місця, звідки йдуть клуби диму. Об'їжджаємо дачними дорогами. Десяток хвилин - і ми на трасі.

Ступор

Під'їжджаємо: те, що якусь годину тому було машинами, ще парує. Вікна на вцілілій зрешечені кулями. Міліцейські номери. Справа, на узбіччі, також міліціянти. Заховалися за мішками з піском. Спинами до лісу, обличчям до дороги. Думаю, звідки в них ті мішки? Нащо вони їм? "Шурх, шурх, шурх" - і рятувальники якось так дивно до землі пригнулися. А я стою. Махає мені рукою дядько в шортах: "Стріляють, біжи звідти!" А я стою і стою.

Цікавість

Дядько в шортах відводить мене вбік:

"То правда, що бандюки правосєків постріляли?"

"Де?!" - вичавлюю з себе.

"Та не знаю, так кажуть."

"І що? Де вони зараз?" - питаю.

"Ніби на заправці сховалися одні, а другі до лісу побігли".

"Бандити?".

"Так!"

"А правосєки де?"

"Тать повбивали їх всіх!"  

Інший чоловік спокійним голосом править: "Звідти (з боку Сваляви в напрямку Мукачевого) приїхали джипи. А міліція тут дорогу перекрила. Ну вони як почали стріляти. Гранати метали. Багато гранат. Десь шість. А потім в Лавки туди поїхали, а ще один джип теж десь за ними"

"А хто то стріляв?"

"З джипів стріляли. А ко там був, я не знаю!"

"А чого вони звідти їхали?"

"Та ко їх знає?!"

"І міліція перекрила дорогу?"

"Так, всіх зупинили. І тоту грузову."

"То вони що до міста хотіли прорватися, чи як?"

"Пані, а Бог го знає!"

Під'їжджає хлопець на скутері:

"Я там був! Там два трупи. Один з собою забрали!"

"Де ви були?".

"Так в "Антаресі"! Там ся всьо почало. Приїхали на розбірки. Кажуть, шо правосєки. А далі кось стрілив і всьо ся почало. Той як в голову пульне - і всьо, всьо! Труп. А дали сюда!"

"А хто труп забрав?"

"Правосєки!"

"То це вони втекли?!"

"Пак айно! Анде в ліс!"

"То це вони в джипах їхали?"

"Так!"

"А чого в бік Мукачевого, а не з Мукачевого?"

"Тікали так!"

З вуст міліціянтів - і далі жодного слова. Не розумію, де бандити, а де правосєкі. Дивлюся, міліція у засідці і спиною до лісу. Ну, думаю, значить, бандити точно на заправці, й собі задкую до лісу.

Страх

Потік неофіційної інформації зашкалює. В "Антаресі" сталася перестрілка, а далі перемістилася по всьому місту. Стріляли дійсно в різних районах. Люди кажуть про ПС, охорону Блюка (це так нардепа Ланьо тут так кличуть) і міліцію. Намагаюся розібратися і звести все докупи. Марно. Міліція й далі мовчить.

А мене огортає страх. Я бачу, що я беззахисна. Нутром відчуваю, що нікому не потрібна зі своєю камерою тут, на цьому майданчику абсурду.

Їдемо до спортклубу. З 2015-го заїжджаємо в 1995-й: ті самі спортивні штані, лише без малинових піджаків. "Нє снімать!" - кремезний чоловік впивається в мене холодним поглядом. "Лиш кілька кадрів, здалеку" - кажу чи то собі, чи йому.

Є кілька "білих комірців". Підходжу - мовчать. Бачу, що розгублені. На тротуарі - кров, на дорозі - кров, я стою на краплях крові. Мороз хапає душу і я біжу до машини.

Плутанина

Перший сюжет виходить без офіційних коментарів посадовців. "Правий сектор" дає інформацію, що вони прибули до спортклубу, бо їм погрожували через їхні спроби зупинити контрабанду. Наполягають, що першими почали перестрілку невідомі. Припускають, що спецпризначенці.

В інтернеті з'являється відео з коментарем нардепа Михайла Ланьо, якому належить спортклуб. Він розповідає про мирні переговори з ПС щодо допомоги на АТО і про каву, якою запивали ці переговори. Каже, це на вулиці почали стріляти. А в них все було спокійно.

Міліція мовчить. З часу перестрілки минула не одна година. Розумію, що це віщує ще більшу біду. Досі не можу збагнути, що сталося. Йду містом. Воно спокійне. Наче й нічого не було. У парку - матусі з дітьми, на березі річки - рибалки. На деревах - ворони.

Відчай

На мить здалося, що інформаційна блокада нарешті лусне: приїхали столичні високопосадовці. Помилялася. "Одна баба сказала" - працює бездоганно. Двоє вбитих - один вбитий, 9 поранених - 11 поранених - 14 поранених. Здалися самі - захопили й затримали. Оточили всіх - всі втекли. Тіло посеред села - тіла нема. Першими стріляли міліціонери - першими стріляли правосєки - першими стріляли охоронці клубу - першим стріляв Путін - першим стріляв Обама..... Але то ще був лише початок великої гри.

Далі пішов п.Йовбак у спортивці і з мисливською зброєю. Стояв собі на блокпосту разом з міліціонерами. На кпини людей відгукнувся речник МВС: "Це міліціонер, але не встиг переодягнутися, бо по тривозі його підняли". А в облуправлінні навіть відео записали, де місцеві міліціонери підтверджують - дійсно були в цивільному. Утім, люди не здаються і вивалюють в інтернеті таку доказову базу, що слова речника просто тануть. Під тиском неспростовних доказів він визнає, що чоловік таки не міліціонер. Згодом з'ясовується: він мисливець, журналіст і людина з оточення нардепа Ланя.

Не встигли люди покепкувати з міліції "Адідас", як з бобовищанського лісу вийшов 5-6-11-12-річний хлопчик. Це настільки заплутана історія, що аж слів не знайду, щоб написати. Думаю, психологам - непочатий край роботи над відеозаписами розмови з хлопчиком від міліціонерів і від журналістів. Бідна дитина.

І поки Мукачеве оговтувалося від стрілянини, Ужгород групувався для боротьби. Почав пікетувальний бій під стінами ОДА. Плакати у руках чоловіків спортивної і не дуже статури розповідали про усі причини мукачівської бійні. Вони дякували міліції за службу народові і жирним шрифтом виписували на папері ім'я винуватця подій. І я їм заздрила. Вони знають усе, а я досі не знаю нічого.

Вибуховий спокій

Попри резонанс, навіть на п'ятий день після трагедії у Мукачевому так і не створили інформаційного центру, звідки сотні журналістів з різних країн світу могли би отримувати офіційні коментарі і черпати офіційну інформацію.

На думку приходить досвід польських силовиків, коли кожна надзвичайна ситуація миттєво отримує свого особистого офіційного речника. І як кожну інформацію той речник виважує та узгоджує з законом, а не з вищим керівництвом.

Кадрова чистка, яку привіз президент, десь вражає, десь обнадіює, десь насторожує. У пам'яті виринають смішні асоціації: "чистка-кастрація". От лишень чи тих кастрували, кому не варто плодитися?

Мине час, побачимо. Йду додому. Згадується, як наступила біля спортклубу на краплі крові. У чиїх жилах вона текла? Кому він був батьком, сином, чоловіком, другом? За що її пролив у середмісті Мукачевого, за майже дві тисячі кілометрів від фронту?

Надія

Місто заспокоює. Кава з кафешок так пахне, що паморочиться в голові. По заблокованій і небезпечній трасі бігають дітки: "Тьотя, а вам не страшно?" "А чого мені має бути страшно?" "Та ж ви з Києва!" "А тобі не страшно?" "Ну так я ж з Мукачевого!" Серце всміхнулося: а й справді!