Навряд здивування домінувало з-поміж усього, що відчували глядачі засідання Ради Безпеки ООН, коли представник РФ Чуркін тягнув догори свою руку. Обурення, злість, ненависть, лють – що завгодно, але не подив. Імовірно навіть у тих, хто мав бодай якісь надії, що буде інакше. Намарне. Зрештою, російське вето на резолюцію щодо створення міжнародного трибуналу задля судового розслідування і покарання осіб, винних у розбитті малайзійського «Боїнґа» та загибелі всіх, хто перебував на його борту, було надто очікуваним. Збагнути, що таке сучасна Росія й ким є її очільник із усіма своїми чуркіними, більш ніж достатньо нагод мав по суті будь-хто, щонайменше – за останній рік. Гадаємо, більшість цими нагодами скористалася.

Навряд очікуване російське вето нашкодило майбутньому міжнародному трибуналові та перспективам його втілення в життя відносно ближчим часом більше, ніж завдало шкоду самій Росії. Показовою є оперативна реакція Девіда Кемерона: заклик обуреного британського прем'єра відшукати альтернативні спроможності для організації трибуналу не є ані формальним, ані декларативним. До того ж, саме вето аж ніяк не ставить такої бажаної для росіян бодай тимчасової крапки у справі. Нехай і поки суто теоретична, але реальна змога Генеральної асамблеї ООН двома третинами голосів обійти вето демонструє, що воно може перетворитися навіть не на три крапки, а на тільки-но проміжок між двома словами. Жалюгідний, як і порух Чуркіна.

Навряд загалові взагалі варто сушити голову над тим, яким чином трибунал урешті-решт буде організовано. Наразі далебі важливіше зафіксувати один слушний висновок. Хай і так само очевидний та очікуваний – достоту як те російське вето зі своїм Чуркіним і його рукою. Хай і висловлений багатьма, ще до засідання Радбезу ООН. Усе це не зменшує його ваги тепер, коли те, що недавно було просто слушною думкою, справді стало висновком із двох доконаних фактів. По-перше, російське вето цілковито знецінює будь-які спроби перекласти провину за збиття літака на Україну, якими в найбожевільніших варіаціях так довго розроджувалася російська пропаганда. По-друге ж вето стало опосередкованим зізнанням Росії у власній безпосередній щонайменше причетності до масового вбивства понад річної давнини. Й із однозначністю потрактування цього справді годі сперечатися. Тож коли Чуркін ігнорував голосування за створення трибуналу на ньому дійсно загорілася шапка – як і зауважив художник Микола Гавриловський.

Навряд здійнята посмиком чорної нитки із Кремля задля голосу проти рука тієї ж миті усвідомлювала, що мимоволі виказує себе і свою країну, ракетою якої 17 липня 2014 року було вбито 298 людей, зокрема – 80 дітей, трійко з яких – немовлята. Слід зауважити ще на одному: хоч усі ті чуркіни безсумнівно є лишень слухняними виконавцями волі своїх господарів, шапки в них починають займатися одночасно. В унісон із тими, хто смикає за їхню чорну нитку.