Завжди не хочеш порівнювати і при цьому одразу й починаєш вперто до цього вдаватися – до порівнянь. Живучи на заході, завжди заздриш дорогам сходу. Ходили легенди, коли я ще туди не їздила, що дороги на сході хоча б є, і що туди є потяги, але коли я почала їздити туди – з дорогами там сталось майже те, що на заході. А на заході з ними нічого не сталось – їх тут просто не було. Не з тих областей обирали президентів.

Ну й от знову порівнюєш. До краю війни, майже до нього, можна доїхати на «Інтерсіті»; в Слов'янську вокзал уцілів і це таки дійсно вокзал. Хоча присутність доріг на сході чомусь якраз не дорівнювала пересуванню ними.

За Стриєм вже, здається, немає нічого. Я б назвала Стрий таки кінцевою. О четвертій годині дня тут тобі скажуть, що до Мукачева – за якихось сто з лишком кілометрів – нічого вже нині не буде. Таксисти посміються і скажуть – тисяча. І єдине, що тобі залишиться, – це львівська залізниця. Та сама електричка, від якої ти тікала зі Львова, яку ти так хотіла обігнати. Але такого не буває – тільки не тут.

Якщо президенти зі сходу могли похвалитися дорогами, то тут везти тебе на захід буде обов'язково електричка «Георгій Кірпа». Даремно брати квиток у вагон підвищеного комфорту – ти отримаєш і так все те саме, просто за вдвічі більшу ціну (перераховуєш чомусь на норвезькі крони, потім назад на гривні, виходить втричі дешевше, ніж одноразовий квиток на громадському транспорті в Осло) – з цими ніколи немитими вагонами, циганами, їхніми дітьми, їхніми картатими сумками, їхніми музикантами. Ти будеш усе це любити – їдучи всі свої 100 з гаком кілометрів всі свої три з лишком години. Старші туристки питатимуть за Сваляву, чоловіки їм ламаною українською будуть злегка прицмокувати зі знанням справи: ще 20 хвилин, вона запізнюється, вам нікуди спішити, краще співайте з нами, бо які у вас ще є тут варіанти. І справді, якщо ти в Транскарпатії – вважай, що ти вже приїхав, вважай, що тобі дійсно вже нікуди спішити.

Транскарпатія – це музика. Передовсім вона. Тут все вона. І ці музиканти, що переходять з вагона у вагон, що переходять з угорської на румунську, з румунської на якийсь діалект, ці слухачі, котрі, здається, говорять усіма мовами світу, і замовляють пісні теж ними. І далі я вже чую татові – ці татові улюблені – найкращі. Найкращими можуть бути лише закарпатські. Вони і складають репертуар нашої родини: на поточку прала м, на горбочку клала м.

Згадуєш усіх своїх закарпатських родичів, всю свою велику родину, де ціле село носить таке ж прізвище, як у тебе, таке ж як у діда, який залишився назавжди по той бік природного кордону – карпатських гір. Згадуєш, як важко їм добиратися по той бік гір – у цю велику свою державу, а добиратися їм завжди довго і далеко, бо в них куди не поїдь – всюди через гори, всюди по цих дорогах, а всі насправді знають, що не існує ніяких доріг, і розкладів руху міжміського транспорту не існує.

Натомість ці їхні сім кілометрів від кордону – не через гори, не через гори, їхнє життя, котре власне саме ця близькість до цього кордону і підтримує. Тут кордони ніколи не були зупинками – а лише продовженням шляху, а радше навіть його початком. Через гори і ліси, через ці безкінечні тунелі, через ці сосни і смереки, через ці копиці сіна, через ці сині-сині тумани, через ці закладання вух і повну відсутність мобільного покриття і хоча б якогось умовного порядку. Хіба тут можна когось знайти? Хіба тут можна когось загубити?

І їздіть з таксистами хоча б для того, аби почути, що насправді італійська мафія це розводняк для немєсних, і розвести вас можна лише, якщо ви раптом не чули про закарпатську мафію – так-так – в Італії, і не лише там. Ох ці жителі прикордоння з усіма їхніми паспортами, мовами та золотими зубами – блаженний забутий, на щастя, Богом край, де крайнє – тепер таке часто вживане слово – крайнє західне село на мапі цієї країни називається Соломоново.