Під час Другої світової війни американським ВПС для забезпечення ведення бойових операцій з Японією знадобилися аеродроми, прилеглі до Японських островів, пише в своєму блозі на «Новому часі» економіст Богдвн Данилишин. Тому вони висаджувалися на островах Тихого океану, на яких досі не бачили білих людей, і будували там злітно-посадкові смуги, які брали літаки американських ВПС. Приземлялися там зокрема й військово-транспортні літаки. Й американські солдати ділилися з аборигенами тушонкою, згущеним молоком та іншими дарами західної цивілізації (ці дари позначалися словом «карго»). Все це тривало до кінця 1945 року, поки США воювали з Японією. Після того, як Японія капітулювала, американці покинули острови.

Коли у 1960-ті роки на ці ж острова потрапили західні дослідники – культурні антропологи, вони побачили досить-таки дивну картину: в колибах, що нагадують американські радіорубки, сиділи тубільці, в яких на головах були сплетені з ліан подібності навушників й імітували радіозв'язок з літаками. Тобто тубільці робили все те, що робили реальні американські зв'язківці в 1945 році. Через деякий час антропологи зробили висновок, що таким чином тубільці хотіли повернути американські літаки, які прилітали на острови в 1945 році. Повторюючи (як їм здавалося) дії американських зв'язківців на аеродромах, тубільці вважали, що цього буде достатньо, щоб закликати літаки з карго назад.

Коли я спостерігаю за діями наших політиків і переважної більшості журналістів, я згадую цю історію. Вони говорять і пишуть про що завгодно, але тільки не про те, про що потрібно для того, щоб запустити реальні економічні реформи і, отже, поліпшити життя українців. Вони роблять те, що робили згадані тубільці на островах Тихого океану.

На жаль, немає жодного прямого зв'язку між успіхом економічних реформ та успішною боротьбою з корупцією, децентралізацією, падінням режиму Путіна, що нібито наближається, введенням єдиного податку на доходи громадян, утепленням будинків, перейменуванням міст і вулиць, загальним авіапростором з ЄС.

Немає, і все. Все це – нескінченно корисні і потрібні заняття (без іронії), як і сидіння тубільців біля злітно-посадкових смуг просто неба корисно для здоров'я. Але між цими діями і успіхом економічних реформ немає нічого спільного.

Світова економічна теорія виробила два підходи до того, як відбувається економічне зростання:

Перший – це неокласичний підхід, який свідчить, що, якщо підприємців і робітників не обтяжувати державним регулюванням, вони здійснять необхідну активність у виробництві, внутрішній і міжнародній торгівлі. Другий виходить з того, що маси інертні і їх потрібно підштовхнути до дії. Звідси і активна позиція держави.

Історія економіки говорить, що перший підхід спрацьовував тільки в країнах органічного капіталізму – там, де капіталізм, власне, і з'явився. Це, насамперед, країни європейської культури: Західна і Північна Європа, частково центральна Європа, Італія, а також США і колишні Британські домініони. В усіх інших країнах, де відбувся значний економічний ріст, були або окупаційні війська (Японія, Південна Корея, Тайвань), або західні адміністрації (Гонконг), або авторитарні режими, що мають сильний вплив на економіку при загальній підтримці цих країн західним бізнесом (Південна Корея, Малайзія, Сінгапур). І всі ці економіки мали приватний характер ставлення до власності. У всіх інших випадках ні демократизація, ні лібералізація не приносили економічного зростання.

І це історичний факт, з яким не посперечаєшся. Усі позитивні зміни в економіках, пов'язані з приходом демократичних лідерів в таких країнах, як Південна Корея, Польща, Чехія, Словаччина і Тайвань мали успіх тільки тому, що в цих державах раніше, за тоталітаризму й авторитаризму, вже були створені сучасні індустріальні технологічні економіки. Змусивши працювати індустрії (які вже були створені раніше) за ліберальними економічними законам, вони вивели дані економіки до нових висот постіндустріального розвитку.

Ми ж хочемо зробити небачений у світі доти експеримент: здійснити технологічний розвиток, що наздоганяє, не створивши засад нової індустріальної економіки і не створивши інститутів «держави відкритого доступу», які дозволять продовжити розвиток економіки України після первинної індустріальної модернізації. І як ми збираємося це зробити, якщо ні економічна історія, ні економічна теорія не можуть ні показати, ні навіть описати подібні процеси? Тому що їх практично і історично не було ніколи.

Ми, як ті тубільці на островах, сидимо в своїх «хатах» і вимовляємо заклинання про зони вільної торгівлі, хоча давно відомо, що ці зони вигідні винятково розвиненим країнам в торгівлі зі слаборозвиненими. Лише економічно сильні держави отримають правильні переваги, обмінюючи високомаржинальні технологічні продукти, вироблені ними, на низькомаржинальну сировину, яку переважно виробляє Україна.

Про дерегуляцію. Економічній науці давно відомо, що нації, які не мають схильності до ендогенних технологічних інновацій, як мають їх люди Заходу, навряд чи самі це будуть робити. І ми це вже почасти бачили – як «звільнення від соціалістичного регулювання праці» наших співвітчизників призвело до масового розграбування спадку СРСР. І замість технологічного розвитку ми отримали абсолютний бандитський олігархічний капіталізм і низькі рівні економічного розвитку – всі 24 роки незалежності. Ми хочемо це знову повторити?

Як казав Фрідріх Ніцше: «Якщо вам судилося піднятися вгору, доведеться вам це зробити на власних ногах». Годі займатися дурницями. Час зосередитися на справжніх підходах до економічного розвитку, обґрунтованих правильною економічною теорією і прецедентами у світовій економічній практиці.

Не може бути економічного розвитку України, якщо політичні і промислові технологічні еліти не будуть направляти простих українців, показуючи, куди їм рухатися. Не буде розвитку, якщо у нас не будуть створені інститути «держави відкритого доступу». Не буде ніякого розвитку, якщо у держави не буде планів і проектних програм.

Всі інші суспільні дії можуть бути корисні в принципі, але не мають ніякого значення для майбутнього економічного і технологічного розвитку України.