Усякий театр потребує режисера. Український театр політичного абсурду – не виняток, як виявляється. Так само, як Плутон відкрили «на кінчику пера», обчисливши його орбіту за збуреннями орбіт відомих планет, так і в хаосі української політики вже проглядається певний систематизувальний центр управління.

Його режисерські прийоми хибують повторами. У випадку з примусом парламенту голосувати за «децентралізацію», Верховній Раді було запропоновано альтернативу – «зміни до Конституції, або війна».

У випадку «реструктуризації» державного боргу парламент «поставили на розтяжку» – «голосуй, або дефолт». Позаяк це голосування є надсумнівним з позиція корупціогенності, то над ним опустили димову завісу у вигляді «прецеденту Мосійчука». Ця психічна атака на парламент має багатоцільове призначення. Перша – очевидна мета – знищення довіри до «Радикальної партії». Якби нею і вичерпувався замір «режисера», то не варто було б використовувати такий потужний публічний ресурс, бо «радикали» і самі успішно завали б свій рейтинг.

Другий рівень цілей – перелякати народних депутатів, щоб вишикувати їх за ранжиром і примусити голосувати «за що сказано».

Третій – найнебезпечніший – дискредитація українського парламентаризму як інституту, бо яким би огидно-корупційним не був український парламент, саме він у ключові історичні моменти рятував Україну від диктатури: 1991 р. – проголошення Незалежності; 1996 р. – ухвалення Конституції, яка зупинила диктатуру Кучми; 2004–2005 рр. – перемога над Путіним-Януковичем; 2013–2014 – друга перемога над ними ж. Український парламентаризм, на відміну від правоохоронної системи, таки є реальним запобіжником від узурпації влади, від розкрадання продуктивних земель та ключових інфраструктурних об'єктів. Парламент ще залишається опорою правозахисної діяльності, яка трохи обмежує сваволю «правоохоронців», передусім у рекеті.

Перед накатом корупційно-диктаторських викликів для України, парламент – фактично єдиний її щит. Його руйнація призведе до створення в Україні «вертикалі влади путінського типу». Серед інших небезпек такої перспективи для суспільства, головною є втрата державою залишків її ефективності. Український суспільний організм відштовхне від себе таку державу як чужорідне тіло, але іншої збудувати може не зуміти.

«На щастя», на заваді описаному розвитку подій стоять як зовнішні, так і внутрішні чинники. Оголошення «керівництвом» «ДНР» власних «виборів» усупереч «мінському процесові» ліквідує головний аргумент ідеологів «децентралізації» про необхідність виконати Мінські угоди, щоб припинити кровопролиття. Тепер можна спокійно перезапускати конституційний процес на засадах здорового глузду.

Блокада окупованого Криму представниками кримських татар та іншими активістами повертає громадянському суспільству суб'єктність часів Другого Майдану, яка, дасть Бог, не обмежиться цією акцією.

Усвідомлення як українським суспільством, так і західними партнерами України рівня корумпованості та некомпетентності української влади також обмежують її у замірах законсервуватися за російським прикладом.