Щодо Алексієвич, яка для одних не є письменницею взагалі, бо її проза нехудожня, а для других – не є білоруською літераторкою, що імпліцитно начебто знижує її рейтинг. Література факту – це важлива література, це слово, що вимагає мужності й громадянської відваги. У нас такий різновид літератури майже відсутній. Коли витончені естети пишуть на локальні теми, зрозумілі винятково їм і їхнім приятелям, то з'являються журналісти (хоча б такі, як Лойко), які пишуть про те, що цікавить людей і що їх болить.

А щодо білоруської мови, то це не вина, а біда Алексієвич. Усі побратими Шевченка часів Кирило-Мефодіївського братства писали російською, у цьому їхньої вини не було – такими були тодішні обставини. Алексієвич без білоруського контексту перетворилася на російську письменницю. Прикро, звичайно.

Однак премію їй дали цілком заслужено. Алексієвич реагувала на найболючіші теми: Чорнобиль, Афганістан, вичерпаність письменника, його нездатність говорити про свій час. І про нас вона не забуває. Хай їй пишеться ще.