Геракліт італійського скульптора П'єтро Баратта

Учора стояла в черзі «Нової пошти». Переді мною – вікове, гендерне, соціальне розмаїття: двоє працівників вищезгаданої пошти та клієнти: тато з малою, мама з малим, дві дівчини (явно студентки з гуртожитку), хлопець у пірсинґу. Всі (і я не перебільшую, сама приторчала) україномовні.

Ок, пакувальників могли зобов'язати, хоча не видно було, аби їм щось муляло. Навпаки, щебетали солов'ями. Тато з малою – дуже правильна літературна мова, такої в добрих київських школах навчають. Мама з малим – вочевидячки Київська область, але без суржику. І що мене вразило, то це як хлопчик збивався, мама тихо виправляла: «Не уліца, а вулиця. І не хочУ, а хОчу».

І тут за мною прилаштовується подружжя – обом за 50. На вигляд – типове «все пропало» чи ще гірше, ригівський електорат. Жінка до мене класичне: «Вы последняя?» Ну і далі до чоловіка: «Мася, ты посмотри сколько народу. Это ж на час, не меньше. Ладно, постоим. Время есть». Відтак просто спиною відчуваю, що починають прислухатися до розмов, а самі мовчать.

Коли я вже йшла, жінка якраз починала діалог із менеджером: «Добрий день, мені треба надіслати речі, так, запакувати, ось адреса, дякую...» Я аж не витримала й озирнулася. Геракліт мав рацію. «Усе плине, все змінюється».

Геракліт на однойменній картині нідерландського художника Йогана Морельсе