400 років тому дикуватим лубяним московитам обридло сидіти біля свого розбитого корита, бо якось Долгорукий приїхав і показав їм трохи нового життя. Оскільки самі вони зробити нічого до пуття були не здатні – то й почали до нас навідуватись на промисли.

Зрештою, їм так сподобалось наше все, що захотілось їм теж стати шляхетним європейським народом, а не босотою азіатською. Та оскільки вся Європа знала, які народи європейські, а які ні, то вони вирішили просто присвоїти собі нашу назву й історію. Просто тупо поцупити.

Для цього треба було небагато – просто все своє життя, життя своїх дітей, онуків і всіх всіх,хто далі, невпинно брехати. Брехати своїм і чужим, всім навкруги, навіть собі. Брехати дико і безбожно. І знищувати.

Одним з родоначальників всього цього тотального дикого свавілля, що триває й донині, був Петро І. Ця людина наклала тяжку анафему на Мазепу, яку досі не знято, вони й досі його проклинають. За наказом Петра І вирізано Батурин. Народ, він просто ВИРІЗАВ все місто, чуєте? Просто за те, що Мазепа не хотів, щоб ми плазували перед московитами й далі. Вирізав під нуль. Жінок, дітей... – усіх! В один день. Згноїв Могилянку, перетворивши її на облуплену бурсу. Вигнав із хат 200 000 правобережних українців і погнав у чисте поле на лівий берег, бо мало кріпаків лишилось після власного царювання...
Ну і т д.

Справу цього мудили в імперії успішно продовжували всі. А особливо відзначився Джугашвілі (прізвисько – Сталін), який замутив найбожевільнішу, нечувану і безпрецедентну за розмахом бійню – Голодомор українців. Вмирали мільйони, божеволіли – десятки мільйонів. І більшість з тих, хто вижив, лишився до кінця життя трохи не в собі.

Після цього експерименту над людиною справи в московитів із асиміляції пішли значно краще і легше. Ті з українців, хто вижив, – боялись і мовчали. А їх діти мало що знали і покірно асимілювались.

Вже не треба було вирізати і витравлювати голодом, ну хіба що декого, і тихенько, мовчки, по-чекістськи в сортирах. Бо нове покоління, НАРЕШТІ сприйняло московську байку про "один народ" і смиренно її проковтнуло.

Так от.

Голодомор 1932-1933-го – це був найжахливіший злам шашого хребта.

Та я інколи думаю: хто безжальніше мудило – той, хто наказав, чи той, хто зробив?

А знаєте, хто зробив, пане Філатове?

Зробив "таварісч" Петровський. Голова ЦВК (центральний виконавчий комітет) СРСР. Саме той, на честь якого названо місто Дніпропетровськ.

Саме той Петровський, що боровся як лев проти України і Центральної Ради Грушевського.

За особливі заслуги, як одного з обраних, його поховано в Кремлівській стіні...

Асимільовані люди, що виросли в совку, відчувають внутрішній спротив до змін.

Вони – діти зламаних, нічого не знають про свій народ. Порожнеча. І їм начхати, бо так комфортно – жити в Дніпропетровську. Вони так звикли. Із цим пов'язані приємні спогади дитинства, а все, що було до них, – вони просто не знають. І тому вони не хочуть це змінювати. Не хочуть так само, як колись їхні діди не хотіли, щоб було так, як оце зараз...

Мабуть, добре, що люди не живуть дуже довго... Бо якби Грушевський, який знав, хто такий Петровський, дожив до цього допису українського міського голови українського міста Дніпропетровська – він би з ганьби певно застрелився.