Вернувся з Харкова, де Сергій Жадан та його колеги разом із німецькою фундацією організували конференцію про зони конфлікту в Європі. Я виступав під кінець дебатів про те, на яких умовах Донбас може примиритися з Україною.

Моя думка проста: поки що – на жодних. Питання про примирення з Донбасом поставили водночас і запізно, і зарано. Запізно, бо миритися треба було раніше. Не кажу, що таких спроб не було зовсім перед війною – але війна ці спроби перекреслила.

Зарано, бо примирення неможливе без миру. А ключі до миру лежать не в Києві, Донецьку чи Луганську – і навіть не в Берліні, Брюсселі чи Вашингтоні – ключі до миру лежать у Москві. А для Москви ідея примирення чужа. Мова примирення для Путіна – це мова слабаків. Тому трьома головними умовами для примирення є реформи, реформи і ще раз реформи. Щоби примусити Путіна примиритися з собою, Україна має стати сильною. Без реформ цього досягнути не вдасться.

У цій же площині лежить відповідь на запитання: за яких обставин окуповані території Донеччини та Луганщини мають вертатися в Україну? Вони мають прийти в радикально реформовану країну, а не Україну 2013 року. В таку не те що Донеччина й Лугшанщина, я сам, як і – надіюся – мільйони українців, вертатися не хочуть.

Це не означає, що про примирення не треба говорити зараз. Приклад з історії: про французько-німецьке примирення Робер Шуман почав говорити з початку окупації Німеччини 1940-го. Це не означає, що того року був шанс і сенс проводити конференцію в Німеччині про це примирення. Але Шуман вірив, що Гітлер рано чи пізно програє. А тоді неминуче постане питання про примирення з Німеччиною – бо не можна жити в постійному конфлікті з найбільшим сусідом.

Французько-німецьке примирення відбулося на початку 1950-х. Воно стало наріжним каменем нової, об'єднаної Європи. Цілком імовірно, що воно сталося б і без Шумана. Але факт, що він почав планувати його 1940-го, а реалізував зразу після війни – спочатку як французький прем'єр-міністр, а потім як міністр закордонних справ – ­зробив це примирення більш імовірним та бажаним.

Історично доведений факт: усі диктатори рано чи пізно вмирають. Путін не буде винятком. Але його режим може загнутися швидше. І річ не лише в його агресії чи міжнародній ізоляції, а й у тому, що цей режим - нежиттєздатний. Агресія та ізоляція лише показують його нестабільність і прискорюють падіння. Я не робив би ставку на те, що найближчі 5-10 років Росію та Путіна чекає безхмарне майбутнє.

Тому, хоча ще й зарано окреслювати умови примирення, думати про нього треба вже зараз. Як історик можу навести приклади різних моделей примирень, які відбулися в Європі. Але, припускаю, жодну з них не вдасться застосувати для України за формулою copy/paste. Бо наша ситуація в багатьох відношеннях інша, щоб не сказати унікальна.

Місяць тому був у Краматорську і Слов'янську. З того, про що говорив із місцевими жителями, дійшов висновку: більшість пробує вдавати, що рік тому в місті нічого не сталося. Вони помирилися "за замовчуванням", у прямому й переносному значенні цього слова.

Україна – непередбачлива країна, й обставини у ній міняються щороку. На зорі незалежності головна лінія розколу пролягала по Збручу. 1994-го вона змістилася до Дніпра. Помаранчева революція засвідчила поділ лінією Одеса – Харків. Вона втрималася аж до Євромайдану. Від останніх його тижнів і перших тижнів початку російської агресії головний розкол проходить через російськомовний схід і зараз більш-менш збігається зі фронтовою лінією. І потреба миритися за старими розколами зараз майже відпала.

Імовірно, після Євромайдану конфлікту з Донбасом не вдалося б уникнути. Але без російського втручання він навряд чи набув би характеру війни. Бо Україна має якийсь внутрішньо вмонтований механізм для самоврегулювання конфліктів. Тому моделлю для примирення може стати просте виключення російського фактора й повернення до умов, коли Україна вирішує свої проблеми сама.