Українська культура – неймовірно багата. Просто неймовірно. Таке враження, що в ній десь мінімум десять Жаданів, тому цього одного й зацькувати не завадить. Ми ж багаті! Нам що із Жаданом, що без Жадана.

Срака-мотика, жарти жартами, але... Можна терпіти купу різних нездар і графоманів, яким ніхто ніколи не скаже правду в очі, романістів, які двох слів до купи зв'язати не годні, міністра культури, який відкриває виставку з репродукціями, спілку письменників, яка на 80% складається невідомо з кого, програму "Українська книга", яка десятиліттями нахабно краде бюджетні кошти... Та кого завгодно можна терпіти весь час і не писнути... Сидить собі ім'ярек – і ані пари з вуст то на одне, то на друге. Виразка на виразці і пухлиною поганяє – а йому по цимбалах. І на тобі... Жада-а-а-ан послизнувся...

Тут навіть не в мові ненависті річ. Тобто не лише в ній. Ситуація з Жаданом насправді оголила, що нам по барабану ми самі – наші найкращі люди, наша культура, наші здобутки, які ми можемо показати світу. Ми можемо розкидатись найкращими людьми, можемо цькувати їх, тому що нам начхати, нам не шкода, не жаль самих себе.

За цією ображеною гордістю патріотів – глибока байдужість до себе. Якщо мова ненависті може іноді вбратися в шати якоїсь подоби політкоректності чи двічі на рік зіграти у велике християнське свято, то ця глухота і байдужість до самих себе – ніколи. Ми не маємо жодних сенсів, крім своїх образ і глобального відчуття правоти. Ми жертви, в яких раптом прокинувся суддя – карати і викривати. Жада-а-а-ан послизнувся... Яка розкіш... Ми не вміємо ні прощати, ні увійти в становище іншого. Одні великі комсомольські збори. Важко з цим. Дуже важко.