"А може, вони нічого й не збиралися змінювати на краще?" – лампочка сумніву раз по раз блимає в глибинах свідомості. Не знаю, чи в колективній, а в моїй – точно. "Своя персональна Європа в них була здавна. Україна не потрібна їм взагалі ніколи..."

Звичайно, найперше скривляться самі "вони", й затараторять про оновлення, що семимильними кроками шириться по Вкраїноньці. Про нову поліцію, про "антикорупційні закони", про "реанімаційний пакет реформ". Ну, ще можуть підскочити фейсбучні підспівувачі, якісь усезнаючі "блогери" з числа якщо не допущених, то самопально втаємничених. Заспівають про... Гримне зведений хор... Але.

Можна скільки завгодно розповідати про успіхи й зміни, але квитанції за квартплату кажуть промовистіше від будь-яких золотовустихгеращенків чи юрлуценків. Сіра злісна дійсність із сірими злісними людьми гуде, хай поки що й безмовно, і її не заглушити. Варто прикласти вухо до землі, хоча б десь за печерськими пагорбами. І там явно відлунять якщо не сурми "Заповіту", то мелодія махновської пісні. Зрештою, а як може бути інакше, якщо немає не те що якогось відновлення соціальної справедливості, про що й ішлося на Майдані, якщо хто забув, а відсутній навіть благенький соціальний компроміс. Суспільство злиденніє, а влада й обслуга потроюють прибутки: фізіономії владців і політиків – найкраща тому ілюстрація. Причому й ті з них, що ще недавно сприймалися як надія демократії, дуже швидко показали свої "нові обличчя", вигулькнувши власниками шістьох квартир і любителями поїздити на рікшах-співвітчизниках, відпочиваючи від трудів праведних десь у нью-йорках.

Це перше. Але є й друге. Щось, мабуть, не те із системою координат, нав'язуваних соціуму, якщо після перемоги Майдану українське в Україні зводиться до рівня філологічного гетто ще успішніше, ніж за часів Януковича, а сподівана українізація і культурна революція обертаються "забреханим Відродженням". І не помічати цього – уподібнюватися до брейгелівських сліпців, що кривуляють до прірви. На каправих із вірша Герасим'юка. До людей із дірявою пам'яттю, як казав Маланюк.

В українців узагалі з пам'яттю не дуже. Бо як махнули "вишиваним рукавом" на будь-яких "учорашніх" (люстрація ж уже – мемуарний предмет, хіба ні?), так махаємо й на нині діючих. Усміхнених хлопців-феодалів, які власними й підставними голосами самовдоволено розповідають про чергове покращення в Україні. В будь-який спосіб при тому репродукуючи її технологічну відсталість і культурну залежність, розпливчатість і безсенсовість. Множачи злидні й зневіру. Визиск і страх.

Бо в Україні інакшій їм місця може й не стати.