У Фейсбуці напередодні Нового року жваво обговорювалось питання, хто ж є справжнім героєм 2015-го року для України. Моя думка - ним є простий український солдат. Без імені. Кожен з десятків тисяч хлопців, які стоять по всій 600 кілометровій лінії вогню. Кожен, хто тримає рубежі, хто розміновує або заміновує, кожен, хто стріляє і вбиває ворога, кожен, хто мерзне зараз, не доїдає, але виконує свій військовий обов'язок, залишається вірним присязі. Більших або інших героїв у нас нема. І не треба. Ними пишаємось.

Як ось цим солдатом, якого сфотографував у Луганській обл. Злий, з гострим поглядом, з брудними нігтями, з цигаркою, з трофейним пістолетом на боці, знятим з вбитого ворога, безкомпромісний, жорстокий, з двома дітками й дружиною, які чекають його десь на Волині, з пам'яттю про побратимів, які полягли в боях. Він сказав: "Ми навіть метра землі більше не віддамо і хай там генерали вішаються, хай тільки вякнуть ще шось про відступ. Будемо на цих свинях в погонах воду на передок возити, а лампаси до вух поприв'язуєм". Я точно передав слова простого солдата. І подібне чути скрізь. І вони мають право говорити як ніхто.

А тим, хто вже відлетів у теплі краї на "заслужений відпочинок" на кілька тижнів - кабмінівським, нардепам, працівникам АП, тощо - одна порада - у відставку, добровільно. Ви вже - зеро. Бо доведете до гріха тих, хто має право судити не вашими судами. І тоді буде пізно.