Вчора я потрапила на кілька годин в Костянтинівку. Слов'янск, Краматорськ, Дружківка на її фоні здалися прогресивними європейськими містами. Від сірості, убогості, депресивності, ще раз убогості - розриває мозок - як можна жити в такому «чистилищі» і залишатися позитивно налаштованим до світу людиною.

Відчуття, що ти потрапив в мертве давно закинуте місто, яке собі помалу валиться разом з цеглою з будівель. Але там ходять люди, там вони живуть, радіють, родяться, женяться, народжують дітей... . Хоча там навіть помирати моторошно.

В якусь секунду, дивлячись на окремі втомлені життям і, часто, алкоголем, лиця, серед яких, напевно, більшість , шахтарські, думалося - і ці люди обрали нам президента? В них в голові з народження, живучи в такій депресивності, нічого доброго зародитися не може.

Але траплялися і світлі обличчя. Вони герої. Залишатися людиною в собачих умовах - це треба мати неабияку витримку і багато любові в серці.

В Костянтинівці побачила заляпані смолою синьо-жовті прапори, які хтось давно намалював на зупинці маршруток. Одразу поруч зупинки - будинок, з воріт виходить молода жінка з дитиною. Питаю: давно прапори зяляпані? (видно, що давно) - Вона: «Не знаю. Не обращала внимание». Перша реакція - Як? Це ж нереально не помітити, це ж одразу біля її дому».

А зараз, переглядаючи фото з Костянтинівки, розумію, щоб вижити в дупі - краще не озиратися довкола.

Донбас можна зрозуміти лише в самому Донбасі, і зрозуміло, що не за один день.

П.С. на фото будинки на центральній вулиці