Комусь дуже хочеться робити з українців людей другого сорту, гадає в своєму блозі на "Новому часі" економіст Богдан Данилишин. Ті, кому це подобається, вважають, що українці досить здібні для того, щоб запускати ракети в космос, але недостатньо, щоб здійснити в себе банальні ринкові реформи. Звичайно, я не хочу сказати, що це зовсім просто зробити, але вже напевно не складніше, ніж з нуля створити і реалізувати космічну програму, і це тоді, коли в світі, крім німців і американців, ніхто нічого подібного не робив.

Тепер же ми настільки ослабли інтелектуально, що вже не в змозі скласти конкуренцію іноземцям? І ніхто в Україні не дивується цьому. Адже не було ще в історії економіки та політики успішних націй, які віддавали управління своїми економікою і політикою на аутсорсинґ без негативних наслідків для цих націй. Але ми з завзятістю, гідною кращого застосування, продовжуємо спокушати долю.

З теорії управління і теорії економіки давно відомо, що, по-перше, між подіями, що відбулися послідовно, не обов'язково є причиново-наслідковий зв'язок. І по-друге, економічний розвиток залежить від стану інститутів суспільства – тому швидкий інституційний розвиток націй неможливий у принципі.

Чого ж ми чекаємо, запрошуючи в Україну натовп експатів? Яких чудес? Що вони нам побудують громадські інститути і зможуть змінити трудову етику українців за п'ять років? Якщо цим речам можна було вірити на початку 1990-х років, адже ми були дуже невибагливі в ринковій економіці, то зараз вірити в таке просто нерозумно.

Що можуть порадити Лєшек Бальцерович та Іван Міклош нашим політикам, чого ті не знають? Хіба українські політики не знають, що треба провести судову реформу? Вони не знають, що Україна – не західна Європа, з її протестантською трудовою етикою, і що нам у короткі строки неможливо буде скористатися перевагами економічної дерегуляції, як сталося це на Заході? І що тільки національна промислова політика зможе вивести нас з кризи? Що ще вони хочуть почути від цих поважних радників? Ми ж не дикі аборигени Андаманських островів; ми читали праці і Дугласа Норта, і Мілтона Фрідмана, тому самі цілком можемо і написати плани реформ, і реалізувати їх.

Вже з перших кроків зрозуміло, що для того, щоб реалізувати хоч одну реформу Бальцеровича або Міклоша, нам потрібно ізолювати всіх наших олігархів, розпустити парламент і більше тих років його не збирати. Тому що не міністри й уряди вершать долі цієї країни. Зараз будь-яка людина – хоч Гройсман, хоч Яресько, хоч козак Гаврилюк можуть бути однаковими прем'єр-міністрами з наперед відомими результатами. Інтереси груп впливу та олігархічних груп – ось гальма всіх реформ. Та хоч двадцять Бальцеровичів везіть сюди, нічого не зміниться, тільки ще більше дискредитується європейський вплив.

Адже зараз вже є теоретичним мейнстримом те, що польські та словацькі реформи вдалися не завдяки чудодійним рецептам польських чи словацьких державних реформаторів, а тому, що центральна Європа була більш готовою до наступу ринкових реформ, ніж, скажімо Україна, Росія чи Білорусь. Історія економіки – це доля. Вік промислових інститутів в центральній Європі на багато сотень років давніше і наших, і російських. Ось чому в них реформи призвели до одних результатів наші ж і російські призвели до зовсім інших.

Інституціоналісти Дуглас Норт і Дарон Асемоглу це прекрасно розуміли і розуміють. Саме вони є вищою лігою економічної і політичної експертизи, з якої черпають свої ідеї практики всіх розвинених держав. Так, ідея про те, що економічна дерегуляція і вільна конкуренція приводять до економічного зростання, безумовно, правильна. Але відбувається це тільки в тих країнах, в яких до того моменту були і відповідні інститути побудовані, і наявна відповідна трудова етика. За відсутності останніх вони ні до чого не приведуть. Тому "польські" і "словацькі" рецепти та методи в Україні приречені на неуспіх. Як і грузинські.

До речі, ось вам приклад – Грузія. Під час президентства Саакашвілі, ще одного "диво-експерта" в Україні, який, наростивши в Грузії обсяг зовнішнього боргу з $1,8 млрд. у 2003 році (46,3 % від ВВП) до $3,4 млрд в 2013 році (за даними Нацбанку Грузії), з виходом на вельми небезпечне співвідношення зовнішнього боргу до ВВП у 83,9%, і таки здійснивши деякі важливі інституційні реформи (успішна боротьба з корупцією і реформа поліції), так і не отримав адекватних значень збільшення темпів економічного зростання. Немає їх в Грузії і зараз.

Або чому в свій час не вдалися реформи Гайдара в Росії і реформи в Іраку, куди він був запрошений американською окупаційною адміністрацією для проведення реформ в 2003 році? Адже він був визнаним і авторитетним у світі експертом з лібертаріанських методів управління економікою, можливо, не менш компетентним, ніж запрошений в Україну Бальцерович. А реформи не вдалися тому, що і в Росії, і в Іраку народ та національні інститути не були готові до таких реформ.

Крім того, коли ми говоримо про Польщі та Словаччини, аналітиками чомусь повністю викреслюється соціалістичний період розвитку цих країн. Так, за соціалізму там була і політична несвобода, і порушення прав особистості. Але комуністи здійснили індустріалізацію цих країн, побудували там сучасну на той час важку промисловість і машинобудування, і це факт. Так, вони поступалися за якістю західним галузям, але до цього їх там в принципі не було. Західна Польща до 1945 року взагалі була частиною Німеччини. Так само і в нас – велика частина того, що ще в країні працює, побудовано під час УРСР.

До речі, за всієї поваги до успіхів польської економіки, порівняймо їх із результатами реформ в інших постсоціалістичних країнах. Наведу дані МВФ ВВП на душу населення за підсумками 2015 року: Словенія – $20 732, Чехія – $17 256, Словаччина – $15 991, Польща – $12 495, Угорщина – $12 239.

Вас вразили показники Словаччини? Але чи можна з цього зробити висновок про те, що Іван Міклош принесе серйозну користь реформуванню економіки України? Я не провидець, але навряд чи той факт, що в 2004 році він був визнаний журналом Euromoney найкращим міністром фінансів в світі, свідчить на користь успішності його діяльності в Україні. В заслугу Міклошу ставиться проведення приватизації. Однак не факт, що роздержавлення зараз в Україні так вже однозначно доцільно. По-перше, за нинішнього падіння цін на активи в нашій країні виручити скільки-небудь прийнятні гроші не вийде. А по-друге, і це важливіше, не можна виключати того, що частину потенційно приватизованих підприємств, якщо вони потраплять в руки вітчизняних олігархів, не буде чекати сумна доля знищених промислових гігантів, які дісталися Україні (а за підсумками попередніх приватизацій – олігархам) у спадок від СРСР.

Відсутність необхідних для успіху реформ соціальних інститутів у країні може бути подолана інтелігентною промисловою політикою реформаторів-технократів. Але не тих "технократів", які у нас сьогодні самі себе так називають. А реальними технократами, тими, хто розуміє, що правильні авторитарні методи управління промисловістю у відомих історичних умовах можуть привести до значного економічного зростання, як це було в деяких країнах Південно-Східної Азії (до 25% у рік зростання ВВП в Південній Кореї) у другій половині ХХ століття. І, до речі, під час яких, значно легше будувати і громадські інститути, і підвищувати якість трудової етики.

І це не тільки моя думка. Це думка і нобелівського лауреата з економіки Едмунда Фелпса і Дарон Асемоглу, які у своїх працях спеціально звертали увагу на особливості розвитку східних економік. Відкрийте свіжі книги Едмунда Фелпса "Масове процвітання" або Дарон Асемоглу "Чому одні країни багаті, а інші бідні". І вам відкриються всі секрети правильного реформування. І нема чого буде запрошувати дорогих радників.

Питання успіху українських реформ – це сьогодні не питання пошуку правильних рецептів, а питання відсутності волі нинішнього політичного класу до реформ. Не хочуть наші національні лідери їх робити. Сьогодні український народ інертний, а тільки під його жорстким тиском можновладці будуть готові проводити реформи, які позбавлять їх важелів контролю над економікою на свою особисту користь (так як збереження контролю над українською економікою – основне завдання правлячого класу). Отже, нас треба постійно відволікати від проведення реформ, в тому числі і за допомогою діяльності із призначення різних міжнародних радників, які, доводиться визнати це, виконують деструктивну роль. Тому що, хай і потайки, але використовуються нашим політичним класом для всіляких ігор із населенням із затягування процесу українського промислового відродження.