Попереджаю: це не рецензія, хоча... Хоча піти щиро раджу всім. Мова про виставу «Наш клас» за документальною книжкою поляка Яна Томаша Ґросcа «Сусіди». Відповідно й театр виходить документальний, з усіма викликами, притаманними жанру: актуальність, відкритість прийому, прямі запитання й неприємні відповіді.

На початку нульових це відкриття сколихнуло всю Польщу. Американський історик польського походження дослідив широковідомий акт геноциду на самісінькому початку Другої світової. Коли німці ввійшли в містечко Єдвабне на Підляшші, щойно залишене совітами, негайно почався погром євреїв (а вони становили 60% мешканців, понад півтори тисячі осіб). Майже всі загинули. Відразу після війни їм поставили пам'ятник і на цьому ніби заспокоїлися. Один із багатьох гріхів нацистів, які запитання? І раптом через 60 років Ґросc розкопав, що злочин, який приписували німцям, скоїли самі поляки, мирні співмешканці. Когось із «клятих жидів» забили на вулиці, решту загнали в клуню й підпалили.

Поляки, які доти пишалися - і небезпідставно - своїм опором нацистам, водночас плекаючи комплекс жертви, раптом усвідомили, що жертва може бути й катом, така-от діалектика. Твої сусіди, друзі, однокласники (як у п'єсі) одного чудового дня стають звірами. А потім намагаються роками приховувати від себе й оточення своє справжнє обличчя, принаймні одне з можливих. Антропологія...

Доки тривала вистава, я дозволяв собі дивитися не лише на сцену, а й навколо себе. Здалося, що сусіди, як і я, зголодніли за змістовною розмовою. Про сенси, про діапазони людської натури, про звіра в собі, про те, як його долати. «Пекло - це інші», - стверджував Сартр. «Пекло - це ти сам», - доводить Ґросс разом із невигаданими й чомусь знайомими персонажами. Звідси такий шалений успіх вистави колишнього ресторатора (!), а нині фахового режисера Сергія Перекреста.

Ось що відрізняє дорослі суспільства від інфантильних: здатність до саморефлексії, зокрема з не вельми комфортними для них висновками. 15 років тому, коли Польща була куди менш успішною, її громадяни склали свій іспит на 12. Їхній Інститут національної пам'яті провів розслідування, яке підтвердило висновки Ґросса, хіба що підкоригувавши цифри. Тодішній президент Квасневський офіційно попросив вибачення в єврейського народу. Повсюди в країні точилися дискусії. І хтось не погоджувався із загальним трендом, мовляв, «самі винні, навіщо загравали із совітами?», але загалом консенсусу було досягнуто: «Ми не святі». Переконаний, що поляків стали поважати відтак у світі ще більше.

15 років потому тренди змінилися, і сьогодні Сейм готується визнати геноцидом події, які наші історики називають Волинською трагедією, а їхні - Волинською різаниною. Не знаю, чи варто нагадувати, що йдеться про знищення кількох десятків тисяч мирних поляків підрозділами ОУН(б) навесні - влітку 1943 року, що є безумовно військовим злочином навіть з урахуванням того, що партизанська війна - справа від початку не вегетаріанська. Питання не нове: тільки позаторік президент Порошенко в стінах Сейму знову просив у поляків пробачення за Волинь. Водночас наші історики нагадують про ширший контекст: і про «пацифікацію» разом із «осадництвом» (колонізацією) на етнічних українських землях між 1921 і 1939 роками, і про не менш криваві (хоча значно гірше задокументовані) акції Армії Крайової проти волинян-українців, і про післявоєнну операцію «Вісла». У кожного народу свій рахунок образ...

Нині офіційна Варшава готова відмовитися від чарівної формули - взірця польської шляхетності й гідності, коли 1965 року, ще на руїнах Другої світової, єпископи країни звернулися до своїх німецьких колег із пронизливим «Вибачаємо і просимо вибачення». Тепер нам кажуть: «Уже не працює, не той випадок, ситуація асиметрична». Що ж, міряймося мерцями. Чом би не почати відразу з козацьких повстань XVII століття?

Ми, своєю чергою, не готові йти на поступки сусідам, і це зрозуміло по-людськи й по-всякому. Одна річ - назвати конкретних винуватців, інша, чого від нас вимагають, - засудити УПА цілком. Саме зараз відмовитися від гасла «Героям слава!» означало б утрату українцями частки набутої останнім часом колективної ідентичності. Це більше ніж політика, особливо коли з протилежного боку тільки того й чекає ворог. До речі, наш спільний, від якого й тих-таки поляків нині захищають нащадки та спадкоємці «грішників»...

Хоча не забуваймо, що «герой» не означає автоматично «янгол». У кожній людині намішано всякого. І в кожному народі. Вистава «Наш клас» зайвий раз нагадує цю сумну істину.