Стосовно колишніх міжнаціональних, міжетнічних, міжрелігійних відносин у наших краях сказано останнім часом достатньо, щоби ті, хто цього хоче, могли прийняти таку оцінку історії і таку власну моральну позицію щодо них, яка б відповідала власним уподобанням і переконанням.

Ми всі вже добре знаємо про головні підходи сучасної популярної історії до цієї страшенно складної проблеми співіснування різних народів у наших містах і селах. Можемо більш-менш розібратися в окремих тенденціях і навіть спробувати глянути на них сукупно.

Вже мейнстрімом стали уявлення не тільки про правди і кривди, не тільки казкові сюжети про гарні моменти взаємної приязні і співпраці, але й поняття толерантності, взаємного прощення і покаяння. Більше того, нарешті підходимо до нормальних дій, які би якось реставрували те, що довгий час зазнавало тільки затирання і забуття.

І все ж визначальним є один недолік, який був завжди. І який ще давно значною мірою уможливив всі кривди, вини, нетолерантність, затирання і забуття. Він переповторюється далі, перетворюючи згадування історії у поверхневу попсу і душещемний кіч.

Йдеться про те, що ні колись, ні тепер абсолютна більшість усіх народів не мала охоти відчувати потребу трохи глибше вивчити те, що було поруч. Мову, культуру, релігію, історію, персоналії. Передовсім це стосується українців і жидів, жидів і українців. З поляками було трохи інакше. У тому сенсі, що польську мову і культуру хоч не хоч трохи знали і жиди, і українці. Хоча самі поляки так само, як і всі інші, були досить байдужими до світів сусідів.

Зрозуміло, що такий науково-популярний інтерес не міг мути масовим. У ті часи більшість людей надто тяжко і багато працювали. Особливо це стосується українців, більшість з яких були селянами, а земля не залишає сил на щось інше. Добре, коли встигали навчитися хоча би чогось свого рідного. Жиди також не були вільними у своїх вчинках, бо були тотально пов'язані кагалом.

Але у двадцятому столітті й у одних, й у других почала з'являтися численна інтеліґенція. Вільна від землі, вільна від кагалу. Зрозуміло, що рівень інтеліґентності цієї інтеліґенції був дуже різний. Зрозуміло, що найактивніші уми кожної народу працювали тоді передовсім над формуваннями своїх націй, власних національних ідеологій, які зовсім не сприяли взаємопізнанню. І зрозуміло, що були одиниці глибоких науковців, які у інтересах своїх досліджень не обмежувалися національними і релігійними рамками.

Читайте також: Шлях у нікуди: звинувачення українців у злочинах за національною ознакою

Але ж найбільше серед інтеліґентів обох народів було, на жаль, таких, які просто ходили до праці, а потім розважалися, не надто переймаючись ні роботою над собою, ні своєю роллю в залагодженні суспільних антагонізмів чи виходом із культурної ізоляції. Такий еґоцентризм врешті породжує байдужість і обмеженість. Які, своєю чергою, можуть вести і до злодіяння, і до безпомічної поразки.

Скажімо, зі всіх моїх близьких тільки один прадід бездоганно говорив на ідиш і читав якісь книжки тутешніх жидівських філософів.

Ще один прадід був дяком, кантором. Навіть видавав газету "Дяківський голос". Також видав свій підручник церковного співу і багатотомне зібрання творів Бортнянського. Провадив дяківську школу. Був головним дяком катедри у станиславівський період Шептицького. Його напівник був справді дуже цінним не тільки з ужиткового інтересу, але й загальномузичного. Цікаво, що половина накладу так і не була продана. Нерозрізані томи долежали дотепер.

Читайте також: Цього дня народився Великий українець Андрей Шептицький

А в цей сам час у Станиславові була збудована так звана поступова синагога, темпль, який об'єднав тих жидів, передовсім інтеліґентів, які сепарувалися від кагалу і жили нормальним громадянським життям. Темпль став ще й осередком видатних канторів. Першим був Соломон Брох, що народився у Станиславові у родині здібних співаків, а вчився у консерваторії і канторській школі у Відні. А був ще хор Гольдфадена, яким керував Міхал Епштайн. Співали Мойсей Арнольд, Геміо Альберт, Йозеф Демерер, Маврицій Ямер, Ізраїль Годіш, Генріх Зільбергерц, Едвард Цидлер. Потім канторами були Соломон Бонювка з Варшави, який потім став кантором у Лодзі, Соломон Зуніканц, який перебрався з Вільна. І ще цілий ряд інших світованів, які займалися музикою.

Але прадідові книжки ніхто не купив. Так само у багатій прадідовій бібліотеці нема жодних жидівських нот чи підручників.

Так було. І потім було всяке інше, про що треба згадати, хоч якраз про таке кажуть – ліпше того не згадувати. Але не тільки згадати, а й трохи повчитися одне в одного. Щоби пам'ять не стала зовсім кічем.

Тарас ПРОХАСЬКО, "Збруч"