Ви давно чули про державну підтримку театрів? Я теж ні. Тобто взагалі ніколи не чув. Ну теоретично має бути якийсь рядок у бюджеті Мінкульту, але так, щоб спеціально, урочисто, під оплески Верховної Ради... Так само я не чув про окрему спеціальну програму фінансування художніх музеїв, симфонічних оркестрів, архітектурних майстерень, ансамблів пісні й танцю. Є лише дві галузі, які заслужили на окремий закон і відповідну інституцію: українські кіно та книжка.

Щодо створення в нас Інституту книги за зразком більшості країн Європи в мене особливих коментарів немає. Якщо вдасться досягнути того, щоб він грав на боці не окремих видавців чи книгорозповсюджувачів, а цілого ринку (а так зараз бачиться), можна розслабитись і чекати перших результатів його активності. Із кіно трохи складніше. Розмови про фактичну смерть і потенційне відродження українського екрана точаться рівно стільки, скільки існує наша незалежна держава.

Висока символічна вартість для суспільства саме кінематографа базується на двох підвалинах. Перша – Голівуд як уявний взірець. Це не я знахабнів із узагальненнями – пошлюся на американського письменника Олександра Геніса, який стверджує, що Голлівуд фактично створив Америку такою, як ми її бачимо. Кіно США (звісно, поряд із протестантською церквою) сформулювало порядок денний, розклало по поличках знамениті американські цінності й поставило перед нацією, хай здебільшого в легковживаному вигляді, найболючіші питання місцевого масштабу.

Читайте також: Сиріал за наші гроші – совдеп замість українського фільму

Підвалина друга – Ленін як фантомний авторитет, досі! Той, який заявив, що "з усіх мистецтв для нас [для них – Ю. М.] найважливішим є кіно" (до слова: про цирк, усупереч поширеним фейкам, він нічого не казав). Досвідчений політтехнолог, Ілліч був добре обізнаний з інструментами впливу на маси, але для нас (не для них, а саме для нас) має значення передусім те, що під знаком цієї розтиражованої мантри справжнє життя СРСР успішно заміщувалося в масовій уяві кінематографічними ерзац-óбразами, тобто кіно було більш ніж реальністю.

Нині функція загальносуспільної рефлексії повсюдно перейшла до телебачення та інтернету – галузей радше технологічних, ніж креативних. Національне кіно залишилось як нагадування про те, що навіть за несприятливих обставин українці колись були здатні на висловлювання всесвітнього масштабу. Це водночас і правда, і лукавство: про генія і сталінського улюбленця Довженка промовчу, а от щодо трохи ближчого минулого, то на кожні "Тіні забутих предків" припадало по кількадесят кон'юнктурних, безпорадних стрічок, і це, перепрошую, теж частина традиції, тому пишатися спадком варто, не забуваючи про тверезість.

Нині в наших фахових колах панують два протилежні тренди. Перший – намагатися пробити скляну стелю й таки працювати на жанровому майданчику, тобто пробувати знімати блокбастери. Залишаючи осторонь деякі професійні аспекти (від символічних маркетингових бюджетів до так само символічної сценарної майстерності), зазначу одне: щоб зірвати касу, потрібно трохи більше залів, ніж знову-таки символічний один екран на 100 тис. населення (порівняно з одним екраном на 20 тис. у Німеччині чи на 12 тис. у Франції, годі й казати про 6,5 тис. у США).

Інша крайня позиція – знімати кіно авторське, "фестивальне", розраховане на відносно вузьке коло знавців. Попри всілякі забобони, певний відкладений попит на нього є, тільки з нішевим глядачем треба вміти працювати. Жоден оптиміст не міг передбачити, що на прем'єрному перегляді документальної (!) повнометражної (!) стрічки "Жива ватра" про карпатських вівчарів (!) у столичному "Жовтні" буде повний аншлаг...

Читайте також: Чортик з табакерки: як підробки з-за "поребрика" стають "українськими фільмами"

Із нетерпінням, але без особливої надії чекаючи на золоту середину між двома крайнощами, дозволю собі висловити провокативну думку: варто припинити розмови про прийдешній розквіт українського кінематографа. Хай собі існує в нинішньому напівмаргінальному режимі, годі чекати від нього нової "Землі", хай хоча б не розчаруються або не поїдуть за кордон Слабошпицький, Лозниця, Стрембіцький, хай з'являються вряди-годи нові несподівані імена та назви, і за це спасибі.

Значно важливіше те, що кіно має бути полігоном і резервом кадрів, школи, смаку, критеріїв для телебачення. Без цього вітчизняний "ящик" залишиться тим, чим є нині, – "дешевою і вульгарною розвагою", за висловом Вінстона Черчилля, ще й із московським акцентом. Хоча мав би породжувати якщо не сенси, то бодай стилі. Я мрію хай не про вітчизняні "Війни престолів" (нереально), але хоча б про "Справжнього детектива", "Картковий будинок", "Фарґо", "Батьківщину". Про щось, що збурить хвилю, зачепить емоції, про що сперечатимуться гіпстери й водії маршруток. Іще скажіть, ніби я багато хочу!

Юрій МАКАРОВ, "Тиждень"