Знаєте, мені оці жарти про безвіз зовсім не смішні, як блюзнірство якесь.

У минулу суботу я сіла на поїзд у Швеції – за локальним проїзним, із яким зазвичай їжджу в місто по пиво – й за кілька годин була в Данії. Ні в потязі, ні далі ніхто не перевіряв документи.

Читайте також: Саміт Україна-ЄС: вперед у європейське майбутнє

Із Копенгагена за годину долетіла в Берлін, на літаку за три копійки, із вайфаєм і мультиками.

У Берліні всі вихідні їздила на метро безкоштовно, як +1 до проїзного друзів. Під кінець ми взагалі відкрили чужий електрокар BMW додатком на телефоні й каталися по нічному місту (послуга car sharing: реєструєшся в системі і можеш користуватися всіма машинами в ній – як "Убер", тільки без водія). Бо мобільність, Карле.

Післязавтра я лечу в Париж на виставку до подруги – просто так, бо можу, бо це легко і зручно.

Читайте також: Дві новини про безвізовий режим України з ЄС – добра й не дуже

І мені дуже сумно, шо доступ до цього всього – культури, знайомств, нового досвіду – маю тільки доти, доки дозвіл на проживання у Швеції виправдовує в очах європейців мій український паспорт. Сумно й аж ніяк не смішно.