Щодо мовних конфліктів у супермаркетах. Маю на увазі не якийсь конкретний випадок із конкретними учасниками та їхніми не цілком зрозумілими стороннім людям мотивами, а сам цей тип мовної взаємодії, який нині став одним із найконфліктніших в українському суспільстві.

Я категорично не згоден із тими, хто вважає причиною конфліктів намагання покупців домогтися від продавців і касирів обслуговування українською мовою. Навпаки, причиною є вперте небажання працівників, а головне – менеджерів і власників торговельних закладів зважати на небажання дедалі більшої кількості громадян терпіти мовну дискримінацію.

Читайте також: Мова й закон: слушний примус до поваги

Вимога щодо українськомовного обслуговування (якщо поставлена ввічливо, без лайки й монетометання) є цілковито справедливою й обґрунтованою. Згідно з Конституцією, держава забезпечує розвиток і функціювання української мови "в усіх сферах суспільного життя на всій території України", й у торгівлі це означає принаймні обслуговування українською тих, хто нею звертається (адже мовний режим цього типу взаємодії мають визначати преференції покупця, а не продавця). В принципі, це стосується всіх суб'єктів торговельної діяльності, але насамперед великих закладів, які добирають собі працівників і цілком можуть забезпечити прийнятний для ефективного спілкування з покупцями рівень володіння мовою. Але не хочуть, і держава має їх змусити.

Виправдання відмови касирок обслуговувати українською їхнім походженням із донецьких переселенок абсолютно неспроможне. Як не можна дискримінувати цих людей на ринку праці, житла тощо за походженням чи пов'язаною з ним рідною мовою, так і не можна дозволяти їм дискримінувати інших через власну низьку кваліфікацію, одним із головних складників якої в сфері послуг є володіння мовою. Хочете допомогти "донецьким" із роботою – пошліть їх спочатку на курси української мови! Знову ж таки, це стосується насамперед великих закладів, які цілком можуть собі такі витрати дозволити, тим паче, що навчати доведеться недовго, адже переважна більшість молодих донбасівців українську мову вивчали в школі, а чимало навіть нею навчалися.

Втручання ветеранів війни (приклад якого показано на одному з недавніх відеозаписів конфлікту) на боці впертих касирок проти наполегливих покупців є прикрим і навіть тривожним, а спроби його виправдати, буцімто як здорову реакцію найкращих представників народу, – обурливими. Якщо ветерани мають на свій розсуд обмежувати права інших громадян і перешкоджати їм за ці права боротися, то навіщо ми, українці, взагалі воюємо, адже такі штурмзагони нам цілком забезпечив би й Путлєр?

Читайте також: Закон про державну мову: прийняти реальність

Це поширене свавілля обслуговувачів щодо обслуговуваних є одним із найпереконливіших доказів потреби нового, чіткішого й вимогливішого закону про мови, а також дієвого механізму його виконання. Зокрема й інспекції, яка, звісно, має перевіряти не правильне розташування ком, а належне пошанування прав. Саме від великих економічних суб"єктів закон має вимагати забезпечення українськомовного обслуговування принаймні тих, хто його воліє. А інспектор має перевіряти не практику чи компетенцію окремої касирки, а мовний сертифікат цілої мережі, який засвідчуватиме належне володіння мовою тих працівників, діяльність яких його потребує. І саме мережу карати, якщо, попри сертифікат, громадяни скаржитимуться на неадекватну практику касирок.