Декілька реплік після дискусії.

1. Яку роль грають політичні мотиви в тому, що останні два роки я послуговуюся українською мовою частіше, ніж до путінської агресії?

Аж ніяку! Я не втручаюсь у політичне життя, залишаюся людиною безпартійною, претензій на суттєву роль в українському літературному процесі не маю. Ніякого прибутку від використання державної мови у творчості й у побуті теж.

Читайте також: Російська мова – остання зброя Путіна

Навпаки – багато моїх колишніх друзів сьогодні перетворилися на ворогів, а деякі ставляться до мене іронічно. Фактично, попри те, що й досі пишу переважно рідною для мене російською, я опинився поза межами російськомовного літературного процесу в Україні (він існує й іще довго буде).

2. А чи були в цьому протестні мотиви?

Звісно, були. Проти чого? По-перше – проти агресії Росії супроти моєї країни, із гаслом захисту начебто російськомовного населення України. По-друге – проти снобізму багатьох російськомовних і того презирства, яке вони виказували (й виказують досі) до української мови й культури.

3. Чи усвідомлюю я, що якість моїх українськомовних текстів сьогодні гірша, ніж російськомовних?

Читайте також: Мова й закон: слушний примус до поваги

Загалом – усвідомлюю. Але сьогодні краще, ніж рік тому. Поживемо – побачимо. Це – рух, це – життя, це – процес.

4. Чи буду послуговуватися російською мовою у творчості?

Так, бо віддавати її путіністам – собі зробити гірше.