У нас у третьому класі вчився розумово неповносправний хлопчик Андрій. Тобто, в ньому була якась відсталість, природи якої я тоді збагнути не міг. Його мама - слід віддати належне її любові - щосили намагалася довести всьому світу, включно з адміністраціями всіх шкіл, в які вона його хотіла притулити, що її син у межах норми.

Думаю, якби я зараз потрапив у дитинство, то безпомильно визначив би, що це були за відхилення. Але сьогодні мені здається, що це була якась форма негнучкості і нездатності до соціальної адаптації. Його особливістю - поруч із розумовою неповносправністю - була україномовність, яку він послідовно відганяв, а вона з нього постійно вилазила.

Він був нездатний до навчання російською. А мама його - за всіх її шляхетних старань - пхала якраз у російськомовні школи. Я теж був україномовний, але рівень моєї спроможності до соціальної мімікрії був значно вищим. Я жив на два фронти. І мені це не заважало. Навпаки, я українську в собі плекав, я по-особливому її любив у на сто відсотків чужому оточенні. Це було не ґетто, а підпілля.

Читайте також: Не сперчайся з дурнем, бо сам дурним виглядатимеш

Нині я спостерігаю такий самий рівень у Варвари, яка почувається серед російськомовних учнів київської школи, як риба у воді. Тільки її український світ значно ширший і повніший, ніж мій. Мій треба було збирати по крихтах. Він був ідеальним, ідеалізованим, теплим, домашнім, неформальним, антирадянським. Російська школа мене не ламала. І не зламала. І не змогла б. Першим, що я зробив після її закінчення, був вступ до педінституту на українську філологію.

А чому я згадав про Андрія? Тому що в його житті все могло скластися по-іншому. А як склалося, я не знаю. Він був брехуном і вигадником. За це його била наша вчителька указкою. І це було жахливо. Весь третій клас пройшов під акомпанемент цих його страждань і побиттів. Я боюсь уявити, як били у спеціальних школах, якщо аж настільки каральною була педагогіка звичайної школи. Але тоді в повітрі літало якесь нездорове уявлення, що так можна. Що з такими людьми так можна і треба, а по-іншому - ніяк.

Пам'ятаю кілька історій. Одного разу він не прийшов до школи на перші уроки, а потім розповів історію про те, як собака вкрала в нього шапку, а він за нею ганявся пів дня.

А ще пам'ятаю його справжній тріумф у навчанні. Якось треба було розповісти казку "Лягушка-путешественница" Всеволода Ґаршина. Він вивчив її майже досконало. Старанно засвоївши сюжет, він послідовно його відтворював у розповіді. Ви не уявляєте, ЯК за нього вболівав увесь клас! Ми всі - свідки, щоб не сказати співучасники - його постійного приниження і страждання тримали за нього кулаки. І це передалося йому. І він по-справжньому завівся й захопився.

У найбільш кульмінаційний момент, момент тріумфу і водночас падіння жабки-мандрівниці, яка вигадала спосіб пересування з качками, він просто захлинувся ейфорією - своєю і нашою. Захлинувся і вигукнув:

- Сматрітє, сматрітє, ґусі утку нєсят!

Читайте також: Експерти - всі: кожен перший у нашій країні - філолог

Ця фраза зі мною завжди. Вона стала чимось більшим. Сьогодні такі фрази називають мемами.