Дірява правоохоронна система США урок, схоже, засвоїла.

На відміну від теракту минулого місяця в Манчестері, після останнього теракту в Лондоні ми не читали оперативних деталей розслідування в New York Times (останній наразі теракт стався 7 червня в Тегерані: терористи намагалися розстріляти парламент і спробували напасти на мавзолей аятоли Хомейні. Відповідальність взяла на себе "ІД" – Ред.). Американські силовики не передали ЗМІ фото з місця події, залиті британською поліцією у спеціалізовані міжнародні бази даних.

І все-таки ми, журналісти, допомагаємо терористам тим, як висвітлюємо теракти. Мета цих злочинців – не просто вбивати, а робити це напоказ. Звідси створюється ілюзія беззахисності, яка лякає нас і стимулює їх збирати кошти і вербувати нових терористів. Це складники політичної війни, яка ведеться проти нас.

Звісно, новинні канали в конкурентному медіасередовищі завжди полюють на цікаві фото. Якщо вам доводиться вибирати між зображеннями кровопролиття, руїни й горя або "балакучими головами", які намагаються тверезо оцінити терористичну загрозу в контексті, то легше обрати перше. Інакше за вас це зроблять конкуренти.

Читайте також: Без маски: як WikiLeaks допомагає Росії

Але так не має бути. Тероризм – це "масове вбивство з медіастратегією", стверджує Зейнеп Туфекчі, професорка університету Північної Кароліни і давній критик подання новин у мейнстримових ЗМІ. Ми не можемо зупинити вбивство, але ми можемо перекрити канали публічності, яка робить їх дієвими. Неробами і покидьками, які тягнуться до терористичних угруповань, рухає радше жадоба до недоброї слави, ніж ідеологія.

Прикладів зв'язку між насильством і лихою славою не бракує. Вестер Лі Фленеґен, який застрелив двох осіб і стрімив це наживо в штаті Вірджинія 2015 року, так хотів прославитися, що твітнув: "Я відзняв розстріл, дивіться у Facebook", – із посиланням на зроблене ним же відео нападу на журналістів. Асоціальний одинак Адам Ленза, який убив 20 дітей у початковій школі в Сенді-Гук, мав бібліотечку газетних вирізок про попередні масові розстріли. "Маргіналізовані індивідуми шукають натхнення", – каже агент підрозділу аналізу поведінки при ФБР Андре Саймонс.

Ми вже стали перебірливими, коли справа доходить до інших злочинів. Уявіть собі висвітлення у ЗМІ масового сексуального нападу. Наприклад, щось на зразок нападу на жінок у районі Кельнського залізничного вокзалу в новорічну ніч 2016-го. Якби камери довше затримувалися на обличчях розгублених, принижених жертв або на слідах нападів – розірваних бюстгальтерах чи закривавлених трусиках, – нам би це здалося непристойним втручанням.

Аналогічно слід припинити вважати зображення закривавлених тіл і зламаних життів новинами й ставитися до цього як до вуаєризму. У 1980-х Маргарет Тетчер лютувала через звичку ЗМІ брати інтерв'ю в терористів про їхні звірства й ставитися до їхніх політичних лідерів як до гостей-провокаторів у ток-шоу. Зараз цінності в новинному світі інші. Жоден канал не стерпів би інтерв'ю з лідером самозваного ісламського халіфату Абу Бакром аль-Багдаді. Так само зараз ЗМІ загалом дотримуються добровільної заборони на поширення жахливих кадрів стинань голови або спалень, які стали візитівкою життя під ісламістами. Цей же підхід ми повинні запровадити і щодо вбивць-терористів у Манчестері.

Це не означає, що ми не маємо висвітлювати теракти. Цілком природно також обурюватися через кількість загиблих, забуваючи про статистику (в автомобільних аваріях гине більше людей, ніж від терактів).

Але ми повинні висвітлювати звірства на наших умовах, а не на їхніх. Зараз вони не виграють, а програють. Ще 15 років тому ми боялися, що джихадисти візьмуть собі за звичку викрадати авіалайнери і спрямовувати їх на будинки, а ще створять біологічну, хімічну та навіть ядерну зброю. Тепер вони вбивають людей, наїжджаючи на них в орендованих авто й розмахуючи ножами, виготовляючи вибухові пристрої з пероксиду й змивача лаку для нігтів. Це ознака не сили, а слабкості.

Читайте також: Як "ТСН" вражає кровожерливими новинами

Крім того, не можна дозволити, щоб трагічні теракти змусили нас думати про зміну нашого способу життя. Вони не завдають масштабної економічної шкоди. Вони не вимагають фундаментального відходу від громадянських свобод. Наша найкраща відповідь – як показали манчестерці й лондонці – зберігати спокій і рухатися далі.

Також мусимо розглядати злочинців у перспективі. Ми не погоджуємося з тим, що вони мученики. Так само не слід перебільшувати їхні вміння або мотивацію. У переважній кількості (теракти в Парижі були винятком) вони – погано підготовлені любителі з туманним уявленням про іслам і з мізками, просмаленими коноплею.

Як не дивно, соцмережі, які (хибно) вважалися рупором терористів, у цьому питанні випереджують мейнстримові ЗМІ. Після манчестерського теракту Twitter і Facebook переповнило обурення тим, як ЗМІ висвітлюють ці події, і похвала на адресу програми BBC Newsround, яка в короткому відео радила дітям, що робити, коли вони засмучені або стривожені.

У 1980-х я як журналіст кривився, коли Тетчер пропонувала "задушити" терористів, перекривши їм "кисень публічності". Мені здавалося, що наша робота – безстрашно і безсторонньо повідомляти новини, не підлаштовуючись під політичну лінію. Тепер я думаю, що вона мала рацію.

Едвард ЛУКАС, "Тиждень"