За умови достатньої контрольованості інфляційних процесів НБУ може поступово пом'якшувати грошово-кредитну політику, пише у своєму блозі на "Новому часі" колишній міністр економіки України Богдан Данилишин.

П'ятнадцять місяців тому – у березні 2016 року – Національний банк України оголосив про перехід до режиму таргетування інфляції. Рішення було, можливо, дещо із запізненням: зростання споживчих цін 2015 року стало найвищим в історії України в ХХІ столітті – 43,3%. Успішні зусилля Нацбанку щодо контролю інфляції, що втілені в 2016-2017 роках, необхідно підтримувати. Зокрема і враховуючи той факт, що далеко не всі фактори, що ведуть до зростання цін, перебувають у сфері впливу НБУ.

Також не повною мірою Нацбанку може належати ініціатива в питанні забезпечення зростання економіки. Тим не менш, у цій колонці я хочу поговорити про те, чому важливо не пропустити сприятливий момент для зміщення пріоритету від інфляційного таргетування на сприяння економічному зростанню.

Акцент на протидію інфляції базується не тільки на тому, що основною функцією НБУ є стабільність національної грошової одиниці України, і при виконанні цієї функції Нацбанк виходить із пріоритетності досягнення та підтримки цінової стабільності. Як відомо, є кілька видів таргетування, і таргетування інфляції розглядається як антитеза, наприклад, таргетування номінального ВВП. Найчастіше прихильниками пріоритету забезпечення цінової стабільності є представники лібертаріанства, ключовою ідеологемою якого є засудження будь-якого втручання держави в економіку.

Але якщо таргетування інфляції часто приносить користь, створюючи вагомий внесок до фінансової та макроекономічної стабілізації, то щодо догм економічного лібертаріанства в широкому їх розумінні варто ставитися обережно.

Читайте також: Як досягти економічного зростання в Україні

Мені видається, що численні поразки, які були нанесені шанувальникам laissez-faire, як у наукових дискусіях, так і у практичній діяльності, починаючи з Великої депресії і до теперішнього часу, розкріпачили їх до такої міри, що в колах безкомпромісних лібертаріанців (а таких чимало в Україні) кризи, рецесії і депресії вважаються не трагічними подіями, а чимось корисним і цілющим. При цьому навіть найбільш авторитетні представники так званої австрійської школи економіки (економічна ідеологія, на якій, в основному, базується лібертаріанство) часом постулюють внутрішні суперечливі позиції.

Зокрема, Людвіг фон Мізес демонстрував таке розуміння ролі банків у розширенні кредитування. Він вважав, що посилення будь-якого інфляційного процесу за допомогою кредитної експансії рано чи пізно, стихійно і невблаганно, породжує зворотній рух і провокує кризу або економічний спад, який виявляє всі здійснені інвестиційні помилки, створюючи масове безробіття і викликаючи необхідність ліквідації та розміщення заново всіх невірно інвестованих ресурсів. А для усунення повторюваних економічних циклів, Мізес пропонував створити банківську систему зі стовідсотковими резервними вимогами за вкладами до запитання. Парадоксально, але виходить, що великий апостол вільного ринку пропонував обмежити вільний ринок в питанні пропозиції грошей, для чого радив директивно позбавити банківські установи можливості створювати кредит!

Ще один приклад. Свого часу Фрідріх Хайєк не тільки поклав провину за Велику депресію на експансіоністську кредитну політику ФРС у 1920-ті роки, але і розглядав запропонований Джоном Кейнсом рецепт виходу з Великої депресії як тимчасове рішення, що може обернутися негативними наслідками, так як, на думку Хайєка, будь-яке штучне підвищення сукупного попиту веде до серйозного спотворення структури виробництва і здатне породити лише нестабільну зайнятість. "У довгостроковому періоді ми всі мертві",  – так відповідав Кейнс на закиди про негативні наслідки в майбутньому в разі реалізації розроблених ним рецептів виходу з економічної кризи. Додам, що, напевно, мільйони американців, які отримували в період Великої депресії тимчасову роботу, надавали перевагу періодичній зайнятості замість тривалого безробіття.

Можна згадати і про погляди сучасних прихильників лібертаріанства в економіці, таких, як колишній конгресмен США Рон Пол, який пропонував повернути "золотий стандарт", скасувати центральні банки, припинити фінансове регулювання. Але подібні ідеї настільки віддають маргінесом, що більше одного маленького абзацу приділяти їм було б зайве.

Ще під час наукової полеміки 1930-х років "австрійці" програли суперечку кейнсіанцям, а пізніше і монетаристам. Вони заслужено втратили вплив у питаннях макроекономічної політики в світі. Їх невдача пояснюється сукупністю економічних і політичних причин.

Основна політична причина полягає в тому, що лібертаріанці просто виявилися не привабливими для електорату: Франклін Рузвельт, противник laissez-faire, переміг на виборах президента США 1932 року з потужним відривом – він набрав 57,4%, обійшовши Герберта Гувера на 17,7%! А на виборах 1936 року Рузвельт, прислухавшись до ідей Кейнса, і зовсім набрав 60,8%! До речі, на початку правління Рузвельта безробіття у США перевищувало 20%, а наприкінці його правління, в 1945 році, становило менше 2%.

Читайте також: Які помилки світового економічного розвитку слід виправити

Економічна причина пов'язана з масштабом – важко повірити в те, що Велика депресія була викликана лише помилковими інвестиціями 1920-х років. Ця теза спантеличує, особливо якщо врахувати, що вона походить від прихильників laissez-faire. І насправді, чому підприємці з такою легкістю вірять у помилкову, як вважають економічні лібертаріанці, грошову політику? Якщо підприємці можуть так сильно помилятися на її рахунок, можливо, вони і в інших питаннях теж помиляються? Адже лібертаріанці вважають, що саме дії підприємців, яким не повинна заважати держава, здатні самі по собі забезпечити економічне процвітання. Але згідно з тією ж логікою оцінки лібертаріанцями причин Великої депресії, виходить, що підприємці схильні до помилок. Так де ж гарантія того, що ринок, вільний від втручання держави, забезпечить зростання економіки?

Проте, якщо припустити, що і корінь проблем, і рецепт їх вирішення знаходяться у площині дій підприємців, то чому у відповідь на таргетування інфляції, яке повинно нейтралізувати вихідні від зростання цін спотворюючі сигнали, в Україні не спостерігається буму хоча б у деяких галузях економіки? Ймовірно, тому, що масштаб і глибина падіння української економіки під час кризи 2014-2015 років пояснюються в першу чергу різким зниженням попиту. Цим значною мірою пояснюються й ті труднощі, які ми відчуваємо на етапі виходу з рецесії і переходу до відновлення стабільного економічного зростання.

Хочу, щоб мене зрозуміли правильно. Я з повагою ставлюся до творчої спадщини видатних представників "австрійської школи" економіки. Хоча б тому, що вони постійно нагадують нам про те, що кредитна система сприяє появі нестабільності. Лібертаріанці мають рацію і тоді, коли стверджують, що важливо прояснити умови, що призводять до кризи. Але рекомендації в стилі "нічого не робити" у відповідь на кризу і чекати, коли дії підприємців виправлять ситуацію, мені видаються дуже сумнівними. Наприклад, лікар не відмовиться рятувати пацієнта з серцевим нападом, що виник внаслідок хронічного переїдання, і не запропонує йому сісти на дієту для поступового виправлення проблем в той момент, коли повернути пацієнта до життя можна тільки застосуванням дефібрилятора. Спочатку лікар врятує життя пацієнта, а потім, коли життя пацієнта буде поза небезпекою, пропише йому дієту.

Ідеальних економічних методів, придатних для будь-якої країни і в будь-яких умовах, не існує. Необхідно володіти різними методами різних шкіл, використовуючи їх у відповідний час. Найважливіше - правильно визначити момент настання часу для застосування тієї чи іншої теорії. Я не закликаю до негайного перегляду політики інфляційного таргетування. Але, вважаю, настає час для того, щоб ретельно дослідити питання – чи вносить політика таргетування інфляції свій внесок у зниження промислового виробництва та якщо вносить, то яка сила впливу цього чинника?

Ще раз акцентую увагу – НБУ не може бути локомотивом економічного зростання, тут основна роль відводиться уряду. Але, якщо уряд має намір реалізовувати політику забезпечення економічного зростання, то і дії Нацбанку повинні відповідати цьому. І питання взаємодії Кабміну і НБУ, спрямованої на активізацію економічної динаміки, виходить на перший план. Сподіватися на "невидиму руку" ринку ми більше не можемо собі дозволити – позиція уряду і НБУ повинна бути проактивною.