Учорашнє, 5 жовтня, засідання парламенту, на якому кожна зі сторін називала іншу агентами Кремля, дуже чітко показало нашу основну проблему – комунікація.

У нормальній країні ухваленню кожного законопроекта передує тривале публічне обговорення різних варіантів. Врешті всім, хто хоче розібратися, стають зрозумілими переваги й недоліки кожного з варіантів, а також зовнішні фактори, що примушують обрати певний варіант чи відмовитися від нього.

Читайте також: Результат небажання провадити діалог із політичними опонентами

У цей момент будь-який член парламенту, та й простий громадянин також, може визначитися з політичною позицією: я обираю для себе ось цей варіант, свідомо наражаючись на його недоліки заради його переваг.

У нас нічого подібного не відбувається. Законопроекти вкидаються в поле, як м'яч у регбі. Починається штурханина, гравці підтримують свої команди, навіть коли не розуміють, що там насправді відбувається на полі. Одиниці бачать м'яч, решта просто знає, що треба штовхатися в напрямку воріт супротивника, і робить це всліпу. І так товчуться, аж поки хтось не викине м'яч на вільний простір, після чого пил осідає.

Читайте також: Час муштрувати наших політиків

У нас немає policy papers із жодного питання (здається, винятком є реформа шкільної освіти). У нас немає традиції обговорення політик. У нас політична журналістика – це огляд особистостей, а не політик, а політологія – огляд кланових зв'язків, а не ідей і підходів.

І не можна сказати, що в експертній спільноті нема обговорень політик. Але вони окремо, а парламент окремо.