Кризові моменти суспільство маркує не тільки підвищенням агресії чи апатії поміж населення, а й май­­же маніакальним стрибком цікавості до чогось потойбічного, таємного та відверто псевдонаукового, пише для "Тижня" Єлизавета Гончарова. Що це? Брак довіри та впевненості в стійкості світу, недостатня основа наукових знань у більшості чи банальні страх та відчай?

Я пам’ятаю шалений ажіотаж навколо телевізійного лікування мільйонів мешканців тодішнього СРСР Кашпіровським чи Чумаком на зорі так званої перебудови. Тоді це здавалося подією рівня падіння Берлінського муру, бо порушувало радянські стереотипи. Всілякі екстрасенси й навіть психотерапевти увійшли у свідомість багатьох разом із відкриттям реальних важливих таємниць минулого. "Нам цього не казали, бо таке було тільки для обраних", – так вважали тоді люди, тому зі склянками з водою до телеекрана поспішали навіть професори й академіки, яких точно не можна звинуватити в неосвіченості.

Такий ефект, на жаль, зберігається й надалі майже за всіма напрямами життя, особливо на території колишньої радянської імперії, де досі актуальна криза довіри до влади, офіційних знань і всього, що впевнено рекомендують загаловы. На цьому побудовані кампанії проти вакцинації чи спротив щодо застосування трансплантології в українській медицині. 

Читайте також: Світоглядні цінності проти пива й попкорну – цивілізаційний вибір України

Найпопулярнішими є псевдознання, які обіцяють дивовижним чином вирішити складні питання. Перевернемо прапор – одразу поборемо Росію, вип’єш цю пігулку – без дієти та спорту зменшиться вага. І, звичайно, не треба нічого робити, бо все одно долю людства вирішують обрані. Так є завжди, бо бажання дива закладене в самій сутності людини. І якщо в релігіях на перший план виходять моральні правила, то в інших, практичніше налаштованих "царинах" обіцяний конкретний результат. Але в кризових ситуаціях людина все одно шукатиме дива: у релігії, якщо має віру, в екстрасенсах (конспірології, магії чи фейковому поясненні), якщо віра не має глибинного характеру. Не рятують у цьому сенсі й наукові знання та освіта: на жаль, навички аналізу та практичного використання інформації, а не просто її споживання опановують не всі, хто отримує дипломи бакалаврів і магістрів. 

Саме тому так легко втюхати зараз простому українцю будь-який фейк про історичні події чи постаті. Достатньо зробити промо на кшталт "Це від вас приховували довгі роки", додати нібито секретні дані з архівів чи випадково знайдені свідчення начебто сучасника – й успіх гарантовано. Тези масово лайкатимуть і поширюватимуть, а ідеї нарощуватимуть кількість своїх прихильників.

Яскравий приклад – цитати, що перекочовують із соцмережі в соц­мережу, яких ніколи не казали ті, кому їх приписано. Ще масштабнішою є історія про міфічну "Новоросію", яку зараз криваво розігрують на Донбасі, бо це спрацьовує: перевіряти чи піддавати сумніву будь-які нісенітниці в нас не звикли. Зараз скажу банальність, але знання – це насамперед праця та час, а вкладати їх у пошук правди ладні не так уже й багато людей. Особливо якщо начебто правду подають у готовому для споживанні вигляді. 

Щодо побутових речей, то постійне апелювання до нетрадиційного свідчить передусім про відчай і розчарування в тому, що оточує: якщо в тебе немає грошей на лікування важкої хвороби, ти підеш до бабці-знахарки. Якщо поліція місяцями не може знайти зниклого родича, ти підеш до тієї, що називає себе відьмою. Якщо бачиш, що за злочини немає покарання в судах, ти дивитимешся "Битву екстрасенсів", щоб побачити на власні очі, як страждають нащадки злочинців.

Читайте також: Каша в голові, та ще й без олії: які погляди бувають у пересічного українця

Це зрозуміло, але дуже непродуктивно: замість того щоб вимагати змін і пробувати щось робити, критична маса людей просто втікає у світ ілюзій, де їм дають надію. До речі, дуже часто теж за великі гроші. А інші, яких влаштовують схеми та системи, радіють, що не мають клопоту з електоратом, який відчайдушно доводить, що земля пласка. Нехай, аби тільки не лізли туди, куди не треба...

Але спротив є. Велика шана ентузіастам, які вже кілька років поспіль роблять різноманітні наукові вилазки для пропаганди вивчення наук практичними засобами: такі "пікніки" проводять у містах і навіть селах у різних куточках України. Дякую вчителям, що на професійному рівні підтримують дітей, які вчаться бути науковцями в Малій академії наук. На вихідних я побувала на фестивалі дитячих та молодіжних ЗМІ у Святогірську, де майбутні акули пера дискутували на тему, як не потрапити на вудку фейків та пропаганди, і навчалися розрізняти маніпуляції.

Впевнена, що в нас ще бракує якісних прикладних освітніх проектів для різних вікових категорій на телебаченні, які були б набагато кориснішими, ніж дурнуваті "гіпнотизери" чи "екстрасенси". Але, щоб розірвати це порочне коло й іти в напрямку виховання справді освіченої нації, потрібно докорінно змінити акцент в освіті. Не втовкмачувати в мізки тонни інформації, а вчити користуватися нею на практиці. Бо інакше через дуже короткий термін мізки звільняться від непотрібного й стануть знову порожніми. А такими можна хоч маніпулювати, хоч ворожити в будь-який спосіб.