«І що з тебе виросте, Петренко? Алкоголік якийсь? Наркоман? Будеш ото, як батько твій по підвалах спати».

«Мені однаково, чи ви зрозуміли, чи ні, я свою зарплату отримаю».

«Ти гнида, Волощенко, я зживу тебе з лиця землі, і тільки спробуй щось мекнуть своїй мамочці».

«Ах ти ж наволоч, ану вийди до дошки і тепер всім скажи вголос, що ти паскуда і потвора».

«Вы долбо….ы, только последний дегенерат не может это запомнить».

Буденні такі монологи заслужених і перезаслужених вчителів у хорошій такій радянській школі, звичайній такій школі, де учень мав прав менше ніж сад за школою. Іноді я прокидаюсь серед ночі, коли мені сниться оцей викрик якоїсь Галини Йванівни з минулого, тоді довго вдивляюся в стелю і уявляю себе на засіданнях «Клубу анонімних учнів».

"Доброго дня, мене звати Татуся, мені 37 рочків і я травмована радянською школою…".

І мільйони голосів з усієї країни відповідають «Доброго дня, Татуся».

Головне те, що я свою травмованість тією школою усвідомила тільки зараз, коли моїй дитині виповнилося 5 років, і перспектива школи замаячила на горизонті.

Від самої думки, що я мушу свою дитину, оцю от свою дівчинку відвести власноруч у те пекло мене змушує ціпеніти. Від самої думки переступити шкільний поріг – мені стає погано.

І це при тому, що сама я провчилася 11 років у двох школах, а потім ще 9 років у двох вузах. І коли вже дочка питає у мене чи добре в школі, я не хочу змінити її історію і тягну безкінечно своє «нууууууу» і втягуюсь на «як тобі сказати» і намагаюсь пригадати щось справді радісне, а у вухах дзвенить «Ах ти ж наволоч…» і я кажу, «у школі, як і в садочку буває по різному, бувають веселі дні, а бувають і сумні»… І дуже хочу, щоб вона повірила в мої слова. У неї повинна бути своя шкільна історія, свій цікавий світ знань.

Я активна мама і часто читаю обговорення проблем дошкільного виховання і шкільного навчання в різних групах і на форумах і там я зрозуміла, що «в клубі анонімних учнів», якби він був створений, мені й справді відповідали б мільйони. Багато з нас таких і не визнають цього. Багато впаде бездумно ниц перед вчителем, вручивши йому безумовну владу над своєю дитиною і своїм життям. Дехто з травмованих наляканий і з недовірою ставиться до кожного слова і кожної дії педагога, а ще хтось привчений плазувати, сконцентрований на улещуванні педколективу, аби той хоч якось змилостився над дитиною. Скільки я чула, «не варто сваритися з учителем, вам не потрібні конфлікти, вашій дитині ще тут вчитися», і від цих фраз мені стає ще страшніше.

Хоча, є не травмовані, здорові нормальні батьки, які ставляться до школи і до навчання як до соціальної послуги, яка має бути якісною, але таких небагато. Одиниці ставлять конкретні вимоги до навчання в школі, одиниці сприймають вчителя з тією ж повагою, як і будь-якого іншого фахівця. А навколо ми, травмовані…

Читайте також: Почему мы превращаем детей в перфекционистов и как этого избежать

Але ж і вчителі, ці вчителі у віці 35+ вони теж із тієї травмуючої системи, де «сядь, стерво» - це навіть норма звертання до учня. І вони, часто, теж не додають нам віри і впевненості. Бо вивищившись до рівня свого колишнього домінатора, вони повністю приймають на себе його роль. І от уже молода Анжела Вікторівна товктиме учня в зошит обличчям і кидатиме через клас його портфель, бо вона теж із того покоління травмованих радянською школою, де учень має менше прав ніж шкільні меблі, де умови виживання доведені до спартанських …

Читайте також: Як українська школа ламає дітей

Я знаю… як добре, що я знаю хороших педагогів, як добре, що я знаю нових хороших батьків, як добре, що вже зараз є нові діти, які не дадуть себе травмувати – це додає більше впевненості, що все ще може бути нормально. І можливо колись, нове покоління вчителів подарує моїй дитині нову веселу шкільну історію і я теж зможу згадати щось хороше…

А поки… «Добрий день, я Татуся, я травмована радянською школою. І я боюся, що можу вчепитися в горло кожному, хто скаже моїй дитині погане слово. Я думаю, що рознесу до цеглини школу, де спробують натовкти мою дитину носом в недоїдений обід. Але найбільше мене лякає, що я скажу своїй дочці: «Вчитель завжди має рацію, йому завжди видніше, що для тебе краще, слухайся його в усьому і не смій мені розказувати, що на тебе там хтось кричав».