"Блажен, хто може горіти, бо після нього залишиться попіл, а не гній", – переконує український авангардист Валер’ян Поліщук у 151-му афоризмі зі збірки прози "Козуб ягід", нещодавно перевиданої "Темпорою". Приблизно так само міг би сказати той, хто ладен померти за свої віру й переконання, готуючись згоріти на вогні священної інквізиції, пише для "Тижня" Максим Нестелєєв

Ті, хто щось знає про Розстріляне відродження, розуміють контекст і мету цього горіння, яке завершилося 1937-го. Саме тоді несвяті інквізитори СРСР до свята 20-річчя Жовтневої революції влаштували грандіозне "аутодафе" в урочищі Сандармох Медвеж’єгорського району Карелії, де поміж багатьох інших і стратили Поліщука. Тільки одного не вгадав наш автор: навіть попелу від нього не лишилося, тоталітарна машина розвіяла архівні та людські сліди своїх злочинів. Трагедія, яка сталася 80 років тому, – це один із найновіших епізодів у стародавньому протистоянні вогню та культури, хоч би чим той вогонь був – державою, релігійними фанатиками чи банальним недбальством.

Завжди найкраще палали й палають книгозбірні. Цю аксіому не раз доводила Александрійська бібліотека. Спочатку її спалили християни, славлячи єдиного Бога, а потім те, що лишилося, допалили мусульмани, славлячи Аллаха. Цікаво, що й ті, й інші надихалися саме палкою любов’ю до книг, а точніше до однієї, порівняно з якою всі інші просто шкідливі, а то й небезпечні (першим, зрозуміло, вистачало Біблії, а другим – Корана).

Читайте також: Як більшовики винищували цвіт української нації. 82 роковини злочину

24-26 травня 1964-го під час святкування Шевченківського ювілею сталася одна з найтрагічніших подій у війні полум’я та книги: згоріла Київська публічна бібліотека Академії наук УРСР (тепер вона Національна й імені Вернадського). Згоріло найцінніше, а здебільшого безцінне – україніка (стародруки, рукописи, архіви), неофіційно загалом приблизно 600 тис. томів (із них близько 50 тис. унікальні), чи не єдині правдиві свідчення про нашу історію, які навіть не були належним чином описані й розібрані. Крайнім призначили працівника бібліотеки Віктора Погружальського, який пояснював, що в такий спосіб нібито хотів помститися директорові. Проте це аж ніяк не пояснює велику кількість магнійових стрічок, фосфорних шашок і калію (який спалахував від води), знайдених на місці злочину, що виразно вказувало на сплановану акцію КГБ, хоча палій проникливо читав на суді вірші російською про життєву несправедливість: "Враги культуры на свободе, / В тюрьму попался только я" (як їх наводить в есеї Сергій Білокінь).

Хоч би як хотілося персонажам Михайла Булгакова вірити в те, що "рукописи не горять", але життя постійно доводить підступну хибність цього переконання, особливо в ХХ столітті, коли у вогні почали масово знищувати навіть цілі нації. По-перше, не варто забувати, хто саме каже цю фразу, а по-друге, в автобіографічній прозі автор "Майстра і Маргарити" постійно з’ясовує свої стосунки з пічкою, у якій вряди-годи палить списані аркуші. Але скидається на те, що душу Булгакова завжди гріла думка про те, що все спалене потрапляє за призначенням, повертається туди, звідки й приходить натхнення, лишаючись у такий спосіб незнищенним. Цікаво, що саме це розуміння першоджерел будь-якої творчості призвело до спалення другого тому "Мертвих душ", адже Гоголь не міг не знати стародавній вислів: найсвітліший янгол став Люцифером, бо захотів бути автором.

Час від часу паління книжок набувало символічно грандіозного, а то й ідеологічного забарвлення. Ще 1821 року Гайнріх Гайне передбачив те, що трапиться через 110 років, сказавши: "Там, де спалюють книжки, урешті-решт спалюють також і людей". Це вповні відчув краянин поета Томас Манн, коли 1933 року поквапно емігрував із нацистської Німеччини, щоб уникнути долі книжок свого брата Гайнріха Манна й сина Клауса, які тоді вже палахкотіли на центральних майданах його батьківщини. Твори єврея Гайне теж були в тій самій "гарячій компанії", але заборонити співати його славетну "Лореляй" було неможливо, тож гітлерівські посіпаки похапцем у всіх книжках поруч із текстом цієї пісні проставляли "Автор невідомий". Проте будь-який уряд приречений на культурну поразку, якщо забуває слова Джордано Бруно, сказані перед спаленням 1600 року в Римі на площі Квітів: "Спалити – не значить спростувати".

Читайте також: Чому маємо по краплі вичавлювати із себе... Чехова

Уся наша культура – це культура вцілілого й уцілілих. Культура неспаленого й недопаленого. Найкраще це помітно на прикладі античності, від огрому жанрів і митців якої лишилося приблизно 300 книжок і купка фрагментів. Єдиний виняток – глиняні таблички з клинописом, що лише міцнішають від пожеж, саме тому ми й маємо "Епос про Гільгамеша" – один із найстаріших збережених літературних творів у світі (близько 2100 років до нашої ери).

Наша культура – це також культура врятованого. Як незавершена "Енеїда" Вергілія, яку Октавіан Август не спалив, попри передсмертне прохання автора. Твори Франца Кафки, які він заповів своєму душоприказникові Максові Броду кинути у вогонь, але останній виявився поганим виконавцем духівниці, проте далекоглядним культурним вогнеборцем.

Історія української культури – це історія про Данко зі "Старої Ізергіль" Горького, яку переповів Лесь Подерв’янський. Саможертовний провідник нації, вимахаючи власним серцем, що яскраво палає, а потім і печінкою та нирками, рятує свій народ, але той і далі настійно "біжить у напрямку, прямо протилежному тому, звідки прийшов", від одного ювілею спалення до чергової річниці знищення, від однієї сумної дати до іншої. Хоч і так зрозуміло, що горить лише блаженний і обраний, поки інші тліють.