Деякі українці в мережі міряються патріотизмом і сваряться. Одні ненавидять УКУ, Могилянку, істориків Наталю Яковенко і Ярослава Грицака, всіх лібералів на купі, євреїв та поляків. Інші ненавидять шаровари, вишивату, козаків, слова Державного гімну та Ірину Фаріон. І обирають укотре владу з усілякого непотребу.

Всі вони вийшли з лона однієї матінки-Імперії і страждають комплексом меншовартості. Бо якби не страждали, то не називали би себе патріотами, а чинили б як годиться людині, чия Батьківщина в небезпеці. Але в обох випадках відчувається обмеженість мислення і намагання звинуватити одне одного в шпигунстві на користь держави-агресора. А то взагалі страшна річ, позаяк веде до диктатури, а не до свободи.

Читайте також: Ми зустріли своїх, як героїв, а терористи "своїх" – як штрафбатівців

Мабуть, я не патріотка України, бо не належу ні до перших, ні до других. Я не хочу жити за правилами, які мені нав’язують, і одягати уніформу чи навіть нашивку. Це потрібно робити на фронті, а не у тій сфері, в якій я працюю уже багато років – літературі. Тому я в очах «патріотів» підозріла особа і в разі приходу диктатури чи реанімації імперського трупа отримаю на горіхи в першу чергу. Мене втішає, що Іван Франко теж був сам по собі, хоч поховали його у чужій сорочці, бо не мав своєї. І доказувати свою україноцентричність не збираюсь, бо іншої в мене не було і не буде. А краще про патріотизм, ніж сказали Іван Франко і Андрей Шептицький – ніхто вже не скаже.

Ті люди, які зараз везуть через засніжену Україну гостинці нашим хлопцям на фронт, теж не будуть битися в груди і кричати: «Я – патріот, а ви – манкурти і ліберасти». Нащо воно їм? І ті, що збирають дітей в бібліотеках, піклуються про бідних і хворих, ліплять горщики з глини, і малюють картини, ті, хто працює в архівах і пише книги, пече хліб, готується до Вертепу, збирає десь в Італії пакунки для бійців, сортує сміття – нащо їм доказувати очевидне?

Читайте також: Знайти правильну позицію

Послуговуватись у своїй державі рідною українською мовою і не віддавати нікому українські території – цього досить. Майже досить. Бо ще треба думати про майбутнє. Не покладатись на молоде покоління після 26 років суспільної інерції і,перепрошую, творчої імпотенції. Бо куплені дипломи, непридбані книжки і повна безвідповідальність зробили свою чорну справу – багатьом дітям не потрібна Україна, а легкі і великі гроші, бо ви їх такими виховали. Чи вистачить дітей, яких виховували на інших цінностях, щоб побудувати нову незалежну Україну? Чи ви їх зжерете, бо вони хочуть побачити світ і отримати якісну освіту без принижень? І роботу вдома, яку заслужили, а не купили і не випросили.

Тим часом Троянський кінь стоїть на площі і чекає темної ночі, коли сп’янівши від ненависті, українці заснуть по своїх Фейсбуках, на тепленьких диванах.