Недільний ранок. Луганщина. Десятки тисяч наших земляків-українців прокидаються й виходять зі своїх домівок. Ідуть базарами-барами-магазинами, через сварки-розмови, застілля й телевізори, лунко крокують втоптаною пустелею буття, пише для "Тижня" Павло Проценко

І кроки їхні в напівтемряві стукають: "Тук-тук". "Тук", – 26-й рік у своїй-не-своїй державі. "Тук", – четвертий рік визволені з ілюзії "братерства". "Тук-тук", – викинуті ряскою з болітця, сохнуть бідолашні. Та не всі – "тук". Багато зібрано їх "вісниками" чужого "руского міра"; проковтнуто двоголовою качкою-орлицею. Вибрані. "Ковть", – і вправною отарою йдуть до чужого шлунк… ой, "міра"! Темрява їм там. Зневажаючи свій примарний, так і не обіцяний світ, ідуть у слід качиних випорожнень імперії. Замість життя рідного народу в послід рядочками…

Ранок. Як є

Розриваємо коло – "Потіснили!". Подяка військово-цивільній адміністрації. Збудили упосліджених, підняли, примусили рахуватися, рухатися… Десять районів благочиння Луганської єпархії на двох священиків! Півроку – й парафія збільшилася вп’ятеро. Це Новоолександрівка Біловодського району.

У нас єдина на всю Луганщину парафія зі класичною церковною будівлею. І то завдяки минулій владі, яка намітила, але не встигла підгребти під чергового олігарха все майно. У місцевих з’явилося бажання йти до своєї церкви – церкви української. Більшість населення українськомовне, в російській школі на перервах від дітей чутно українську… Це вам не Київська область! Сусідні села самоорганізовуються, запрошують нас проводити богослужіння. Місцеві меценати готові купувати будинки й передавати їх під церкви для новостворених громад. Порожнеча тихо наповнюється життям.

Читайте також: УПЦ МП: содом і гангрена

Дивне тут місіонерство – через поховання вірян, аби відспівав свій священик із УПЦ КП. Спраглі люди. Хрестити дітей їдуть із сусідніх районів, збираються на свята з навколишніх сіл... Якби не військові, жили б вони як у пустелі. Очищення прийшло через війну та смерть. Впала полуда з очей, люди прозріли, але тихо навкруги. Свої духовні проводирі неначе вимерли. Двоє священиків на залишках області. Є, щоправда, капелани при військових частинах, але для народу вони далеко…

Підіб’ємо підсумки й зважимо: сотні тисяч українців зневірені в московській церкві, бажають чути Боже слово від священиків УПЦ КП. На іншій чаші терезів недієвість, недалекоглядність, неготовність і байдужість.

День. Потреба змін

Від держави нічого. Вільні люди самі все візьмуть. Їхня дорога в один бік: у місцевих немає вороття назад, адже на іншому боці, позаду, стіна і край України. Цей дійсний географічний край гарантовано викликає стан небайдужості, а прагнення до рідної церкви тут зовсім не порожні балачки. Тепер, під час війни, ці люди завжди вдячні, повільні й розсудливі у своїх вчинках.

Зволікання з розбудовою парафій УПЦ КП на теренах Луганщини вкрай небезпечне. Наші земляки ні на йоту не гірші від вірних Івано-Франківської, Житомирської чи інших єпархій. Тому дивує брак волі й бажання в Київського патріархату забрати під свою опіку сотні тисяч українців Луганщини, дивує своєю незрозумілістю. Ця незрозумілість в очах покинутих напризволяще потенційних вірян немов обман. Події на Сході неначе застигли у своїй невирішеності. Хто кого? Можливо, цей маятник розпочинає рух зовсім не на полі бою? Можливо, він у головах і серцях місцевих жителів? Поступом того руху розноситься переможний дзвін над Україною… Тільки дзвін той ніхто не чує…

Читайте також: Яке уявлення мають православні про греко-католиків

Брати-священики, звертаюся до вас, до тих, хто щодня спілкується зі своїми вірними по селах і містах, до тих, котрі на кожній проповіді згадують Україну і її народ, – до вас звертаюся. Тільки ваша підтримка може допомогти звільнити земляка-українця в цьому духовно занедбаному краї та визволити від ворога Україну. По справедливості за вашу справу і втілення поклику буде віддано вам Господом! Відгукніться та приєднуйтеся до боротьби. Очолюйте благочиння, приймайте керівництво над парафіями, ставайте настоятелями, переводьте в УПЦ КП громади, які стомилися від гніту російських священиків, – тут на Луганщині для вас цього діла багато!

Сотнями йдуть випускники семінарій-інститутів-академій, щороку поповнюють ряди українських священиків. Не всі мають змогу відразу приступити до служіння в рідних єпархіях. Але згадайте: хто ви й заради кого приймали сан? Кому присвятили своє життя? Придивіться до скорбот своїх земляків Луганщини. Можливо, ваше місце тут? І неодмінно через багато років вас згадають як твердих духом і сильних священиків, які вчасно опинилися на своєму місці, у скрутну годину попрацювали для церкви й Батьківщини. Спробуйте цей важкий і тернистий шлях, яким уже йдуть ваші побратими. Так просто й так складно, як і все, що створив Бог.

Заклик до братів-священиків було б некоректно завершити зі знаком оклику. Я ставлю ще й знак питання! Вам, котрі прийдуть на Схід, знадобиться підтримка. Реальна матеріальна підтримка. Держава – то окремо. Волонтери, армія теж свої, але зі своїми завданнями. Справи церкви мусять вирішувати сили самої церкви. Новим парафіям на Луганщині потрібна підтримка єпархій Західної та Центральної України. Якщо кожна з цих єпархій зможе підтримати матеріально одного-двох священиків, які забажають почати служіння на луганській землі, то вже за два-три роки пустеля перетвориться на благодатну землю.

Вплинути на такі рішення ми не в змозі, але я хочу донести до вас своє бачення розв’язку цієї ганебної ситуації, що утворилася. Тільки зусиллями священиків із різних єпархій можливо зрушити церковний механізм дії на її ж власну користь. Багато наших братів по вірі за межами Сходу погано усвідомлюють небезпеку тутешньої бездіяльності. Небажання приходити на допомогу своїм братам-українцям не раз ставало в історії нашої держави причиною непорозумінь між українцями як народом і як православними вірянами. Чи потрібна така ворожнеча знову? Риторичне питання. Обговоріть це звернення зі своїми колегами. Дайте всім нам надію повернути нашу рідну Українську православну церкву Київського патріархату лицем до українців Луганщини.