Якщо Він справді є і справді помер за нас, напередодні свят Він дав підказку, як, із ким і в яких стінах відзначати Його народження, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Відмова священика УПЦ МП відспівувати невинне дитя під приводом того, що воно хрещене в "неправильному" патріархаті, остаточно продемонструвала, хто вважає, що "субота для людини, а не людина для суботи" (Мк. 2:27), а для кого Його слова не є інструкцією прямої дії, бо краще, безпечніше й вигідніше виконувати приписи керівництва.

Здавалося б, один окремий, хай і жахливий казус став приводом і для вірян, і для не надто залучених до церковних процесів громадян переглянути своє ставлення до московської церкви, приводом значно переконливішим, ніж багаторічні прямі антидержавницькі прояви, гідні уваги СБУ, ніж численні втручання у виборчий процес, ніж патронат над Антимайданом, ніж принципова відмова шанувати героїв російсько-української війни. Ота "сльозинка дитини"…

Так, Церква – дім Бога, але керують цим домом люди, яким часто-густо не чуже ніщо людське, тому історія християнських церков упродовж двох тисяч років рясніє суперечками, розколами, реформаціями. Тому поняття канонічності в ній дуже й дуже розпливчасте з погляду світського здорового глузду. Що ж до Московського патріархату, то в його легітимності не бракує загальновідомих темних плям: самопроголошена автокефалія XV століття, офіційно визнана східними патріархами аж через півтораста років; перетворення церкви на державний департамент за Петра І (на жаль, не без участі нашого брата хохла – лаврських книжників кола Феофана Прокоповича); легалізація 1943 року (а фактично відродження з нуля) патріархії як виконавчого органу трьох надважливих інстанцій: ЦК КПРС, Ради в справах релігій і, головне, КГБ.

Читайте також: Витівки московської церкви в Запоріжжі – це тільки вершина айсберга

Нині РПЦ є слухняним і впливовим інструментом "владної вертикалі" РФ, найреакційнішим організмом, відповідальним за "скрєпи" держави, яка веде з Україною неоголошену війну. Ну а її нібито самоврядна наша філія – провідник ворожої ідеології, що анітрохи не є перебільшенням. І це стосується другої за чисельністю конфесії в країні (24% віруючих загалом проти 60% УПЦ КП станом на минулий рік, якщо вірити TNS)! Щиро дивуюся, як мляво реагують влада й суспільство на послання, які регулярно, системно, безперешкодно поширює тут згадана установа, адже зміст проповідей, як і асортимент літератури, що видається/продається в цій досконалій комерційній мережі, гідний "Союза русского народа" зразка 1914 року: тут і ностальгія за самодержцем, і прокльони "мазепинства", і чергові викриття "всесвітньої жидівської змови" (я сам отетерів, коли ознайомився зі брошурою, купленою в Почаєві).

Гаразд, то все мудрування, але відмова в панахиді немовляті – емоційний удар для будь-якого християнина. Показово, як відреагувала на всеукраїнський шок сама УПЦ МП. Безпосереднє єпархіальне начальство дії свого клірика схвалило, а один його красномовний колега пояснив профанам: "Не відспівували й відспівувати не будемо!.. Православна церква – це закрита військова організація, яка має свій статут, свій порядок, свої жорсткі, дані від Бога, закони", маючи на увазі війну, звісно, не з агресором, а "з дияволом та його слугами". Це правда, ідеологічна дисципліна тут жорстка, тож за антидержавні (як і антигуманні) прояви є відповідальною організація загалом, а не окремі її представники. Що ж до законів, то ще один авторитет, московський протодиякон о. Андрій Кураєв, який, утім, має в МП статус гнаного дисидента, пояснив по пунктах, починаючи з 1-го правила Василія Великого, чому позиція наших боронителів чистоти віри з еклезіологічного погляду безграмотна. Але кого цікавлять канони, коли йдеться про політику? Політику нащадків Третього Риму.

Читайте также: Політичне православ'я РПЦ в Україні

До речі, знаєте, звідки пішла та знаменита формула? Року Божого 1526-го нікому не відомий псковський монах Філофей написав листа самому Василію ІІІ, великому князю Московському й батькові Івана Грозного. Текст листа зберігся, і йдеться в ньому про… насущну необхідність боротьби із "содомським гріхом", який надто поширився в Московії (а ви кажете "гейропа"!). Ну а формула "Два убо Рима падоша, а третии стоит, а четвертому не быти" – це майже постскриптум, зайвий аргумент на користь викорінення шкідливих звичок. Мовляв, через це Третій Рим теж може загинути.

Середньовічний старець мав рацію, тільки помилився в діагнозі. Третій Рим, безумовно, розвалиться, тільки не через сексуальні практики, а через вселенську брехню, жадобу й лицемірство. А нам належить подбати, щоб він не потягнув нас за собою. І пам’ятати: "Там, де двоє чи троє збираються разом в ім’я Моє, Я теж буду серед них" (Мф. 18:20).