У що вірить Володимир Путін? Якщо відповісти коротко й делікатно: мало в що. Розмови про політичні ідеї кремлівської клептократії лише відвертають увагу від того, що відбувається насправді: розграбування країни, пише для "Тижня" Едвард Лукас

Контраст із радянською добою разючий. Марксизм-ленінізм був серйозною справою. Для його впровадження знадобилися масові розправи й економічний крах, але ніде правди діти: режим мав продумане інтелектуальне підґрунтя (насамперед діалектичний матеріалізм, тобто радянська версія геґелівської філософії). Але ідеологія пішла в небуття разом із Радянським Союзом. У сучасній Росії навіть і близько немає нічого такого.

Однак французький філософ і фахівець у справах Росії Мішель Єльчанінов стверджує, що путінський режим сформувався на основі великих традицій російської політичної думки та відображає її з усіма суперечностями. Він написав не дуже велику, але доскіпливу книжку "У голові Володимира Путіна" ("Dans la tête de Vladimir Poutine"), яка нещодавно вийшла в англійському перекладі. Автор починає з того, що російський лідер подарував на Новий рік своїй еліті в січні 2014-го. То були книжки російських мислителів, яких давно немає серед живих, зокрема "Наші завдання" ("Наши задачи") Івана Ільїна, "Філософія нерівності" ("Философия неравенства") Миколи Бердяєва та "Виправдання добра" ("Оправдание добра") Володимира Соловйова.

Читайте також: Чому ніякого захоплення Кремля Путіним і Ко не було

Ефект від такого подарунка, мабуть, найкраще описав би Микола Гоголь – письменник XIX століття, який висміював лінивих і лицемірних чиновників часів царизму. Як пише Єльчанінов, люди, що дістали книжки, звикли проводити вечори в дорогих ресторанах, тож рватимуть на собі волосся, намагаючись осмислити таємничу писанину, яку так полюбляє їхній бос.

Путін пізно прокинувся зі своїми філософськими тео­ріями. Розповідаючи, як формувалася його особистість, він любить згадувати молоді роки, коли був "бандитом і шпигуном". Він частіше пригадує, як загартовувався у провулках радянського Ленінграда й служив у КГБ, ніж шкільні роки чи знання, здобуті в університеті. Прийшовши до влади, Путін спеціально наголошував, що офіційна ідеологія державі не потрібна. Тоді він захоплювався духовними засадами свого улюбленого виду спорту – дзюдо.

Та Путін уже 18 років при владі, й назріла потреба в ідеологічному підґрунті. Перший пункт у його ідеології – радянський патріотизм. Він не має часу на марксизм, але звертає велику увагу на досягнення радянських часів. Крах Союзу був не лише "геополітичною катастрофою", а й помилкою. На думку російського президента, треба виправити її зараз, поки країна сильна. Радянська мілітаристська культура пустила глибоке коріння в Росії, та й у свідомості Путіна. Це тому, як стверджує Єльчанінов, що він ніколи не служив в армії й особисто не стикався з війною. Третій пункт російської ідеології – КГБ. Цю структуру Путін прославляє за професіоналізм і патріотизм, а також нарікає, що її репутацію інколи псували хіба що погані інструкції лідерів Компартії.

Однак, заграючи з радянським минулим, Путін "ходить тонкою кригою". Радянський режим прийшов до влади внаслідок революції – політичного перевороту, якого нині так боїться Кремль. Тіло Леніна, автора "Червоного терору", досі спочиває в Мавзолеї, а всередині Кремля очільник держави вшановує Російську православну церкву, яку нищили більшовики.

Читайте також: 10 основних хибних уявлень Заходу щодо Росії

Коли Путін став президентом, його хибно вважали технократичним модернізатором. Він не раз наголошував на важливому значенні верховенства права та захоплено цитував Іммануїла Канта, апостола Просвітництва XVIII століття. На думку Єльчанінова, "удаваний лібералізм" Путіна – лише вистава для західної публіки, щось на зразок розвідувальної операції, щоб перевірити реакцію зов­нішнього світу. На практиці він віддає перевагу радше порядку, ніж праву. Найцінніші вартості можновладців – ефективна діяльність і лояльність. Модернізація потрібна, коли йдеться про зміцнення держави, а не заради свобод громадян.

Куди більше важить вплив російських мислителів, таких як Ільїн (він емігрував із Радянського Союзу в Німеччину, а згодом у Швейцарію, але вважав, що Захід прагне розчленити Росію). Підживлюючись цими ідеями, Путін роками розвиває свої антизахідні теорії: критикує Захід не лише через потенційну загрозу для Росії, а й через демографічний занепад і культурний декаданс. Єльчанінов звертає увагу на те, як російський президент переймається темою гомосексуалізму.

Попри суперечливість путіністської філософії, автор книжки доходить висновку, що нова ідеологія добре вписується в реалії. Націоналізм, близький до шовінізму, мобілізує населення Росії. СРСР був радше концептом, ніж країною, каже Єльчанінов, то й Путін використовує "націоналістичні та псевдонаукові елементи російської філософії", щоб повернути державі "міжнародне ідеологічне покликання".

Французький оригінал книжки вийшов друком 2015 року, і події, що сталися відтоді, тільки підтвердили вис­новки автора. Її варто прочитати кожному, хто хоче знати, куди прямує кремлівський режим і які від того наслідки для решти світу.