Pозуміння сучасної ситуації, а серед іншого й релігійно-політичної ситуації, неможливе без розуміння минулого й усвідомлення паралелей із ним. І так, попри всі декларації про відокремлення церкви від держави, релігійна (в українському випадку православна) політика є і буде важливим фактором суспільного життя.

1917 рік для Православної російської церкви (такою була її загальновживана назва до 1943-го) був не менш революційним, ніж для держави. "Бігли на дзвіницю, били в дзвони, гукали: – Хай живе революція!.. Попи виголошували свободолюбиві проповіді, виклинали кровопійців-царів. Ченці стали революціонерами", – писав Улас Самчук у романі "Марія". Очікування невідворотних змін охопило православних вірян і священнослужителів не лише на українських землях, але й у Росії. Відповіддю на ці очікування мав стати скликаний наприкінці 1917-го Всеросійський помісний собор. Але його головним результатом було відновлення скасованого Петром І патріаршества та обрання патріархом Тихона Бєллавіна. Не всім це рішення видавалося достатнім.

Занепад православної церкви перед революцією видавався багатьом очевидним, а просвітницька діяльність відданих своїй справі священнослужителів не змогла врятувати ситуації. Церква потребувала нагальних реформ, що мали би перетворити її із державного офіціозу у справді народну церкву, сповнену євангельського духу.

Не отримавши підтримки Собору й нового патріарха, прихильники церковного оновлення, яких опоненти зневажливо прозвали "обновленцями", вирішили самоорганізуватися. Так виник рух "Жива Церква", у середині 1922-го його представництва з’являються і в Україні.

В українській провінції рядові священики й прості віряни вагалися: до кого їм себе віднести, кого підтримати? У Херсоні прихильність до реформаторів задекларувала громада церкви на честь святого Миколая Мирлікійського. Цікаво, що певний час церковна громада вагалася – підтримати загальноросійську "Живу Церкву" чи приєднатися до українських православних реформаторів, які від 1921 року мали вже власну церковну організацію (Українську автокефальну православну церкву). Врешті вибір було зроблено на користь російських "обновленців", і громада лишилася вірною їм і надалі. Причиною цього була передовсім міцно вкорінена думка, що дії московської церковної влади є безумовно законними, а не схвалені нею місцеві національні ініціативи – ні.

Певний час "Жива Церква" отримувала підтримку органів радянської влади, оскільки виступила не лише із суто реформаторською програмою, а й із декларацією про підтримку більшовиків. За таких умов їй легко вдалося перехопити контроль над православною церквою і зосередити владу в руках власного Вищого церковного управління.

Читайте також: Блогерка: Російське православ'я – це знущання над Христом

У квітні 1923-го "обновленці" скликали ІІ Всеросійський помісний собор, на якому нарешті дійшли згоди щодо програми подальших реформ: скасування інституту патріарха, безумовна підтримка радянської влади, перехід на григоріанський ("католицький") календар, запровадження одруженого єпископату, визнання других шлюбів духовенства, формування Вищої церковної ради як органу управління церквою (яку перейменували в Православну церкву в СРСР).

Законність і легітимність (канонічність) реформ та влади Вищого церковного управління визнав патріарх Константинопольський Мелетій Метаксакіс, але не патріарх Московський Тихон Бєллавін. Вірні йому священнослужителі й миряни продовжували вважати себе належними до окремої – "патріаршої" – ПРЦ.

За своїм характером "обновленський" рух (і навіть його національні підрозділи) лишався питомо російським. ІІ Помісний собор проголосив надання українським "обновленцям" автокефалії – вона отримала неформальну назву Української синодальної церкви. Але робилося це лиш для успішнішої конкуренції з УАПЦ в Україні. Один із лідерів обновленців чесно сказав: "Автокефалия Украинской Церкви имеет исключительно внешний, формальный, административный характер".

Ці слова легко підтвердити історією злету одного зі провідників південноукраїнського "обновленства" Костянтина Спаського. Блискучий випускник Петербурзької духовної академії, кандидат богослов’я, інспектор Одеської духовної семінарії – до 1917 року він досяг вершини своєї церковної кар’єри (адже як не-чернець не міг претендувати на єпископство). Після реформ ІІ Помісного собору перед 60-річним Спаським відкриваються нові перспективи. Він висвячується на єпископа, а потім московське церковне керівництво переводить його з місця на місце, "не помічаючи" кордону між радянськими республіками:

– 1923-1924 рр.: єпископ Миколаївський (УСРР);

– 1924-1925 рр.: архиєпископ Курський (РСФРР);

– 1925-1927 рр.: митрополит Ростовський і Північнокавказький (РСФРР);

– 1927-й: митрополит В’ятський (РСФРР);

– 1927-1928 рр.: митрополит Сталінградський (РСФРР);

– 1928-1935 рр.: митрополит Одеський (УСРР).

В 1924 році, коли Костянтин Спаський був єпископом Миколаївським, Синодальна церква переживала свій нетривалий розквіт: в Україні налічувалося 2 200 громад.

Читайте також: Сусальне православ'я: віра без сенсу

Не лише декларована незалежність Української синодальної церкви не була втілена в життя. Така ж ситуація була й у царині українізації богослужіння – в більшості громад продовжували правити його церковнослов’янською. "Під ударами з різних боків реформаторське крило остаточно поступилося охоронному", – Із гіркотою констатував очевидець. Неважко помітити, що та ж "неканонічна" УАПЦ повністю виконала (а в чомусь і перевершила) реформаторську програму "обновленців", але не зганьбилася відвертим плазуванням перед більшовицькою владою (хоча й намагалася мати в її очах лояльний вигляд).

Так настала втрата довіри до "обновленців": консерватори зневажали їх за декларації реформ, переконані реформатори – за невиконання цих декларацій, а всі разом – за відверту співпрацю з каральними органами. Із початком "безбожної п’ятирічки" (1932-1937 рр.) "обновленці" втратили будь-які симпатії і з боку влади. Розпочалися масові арешти й розгром організаційних структур – найбільшого розмаху вони досягли 1937 року.

У цей час митрополит Одеський Костянтин Спаський втрачає свою посаду й переїздить до Херсона – й очолює громаду Свято-Миколаївської церкви, яка колись першою в місті приєдналася до "обновленців". Церква вже перебувала під пильним поглядом компетентних товаришів – у 1930-му з неї зняли дзвони, а 1937-го настав і час остаточно ліквідувати "контрреволюційне кубло". Доля 74-річного Спаського – одного зі провідних українських "обновленців" – була вирішена: десять років таборів, а за кілька місяців – перегляд справи і страта. Із різницею в кілька місяців стратили й митрополита Одеського Кирила Квашенка (1879 – 1937), і єпископа Миколаївського та Херсонського Амвросія Нагорського (1865 – 1937). Останні громади Української синодальної церкви влада ліквідувала на початку 1941 року.

Не вціліли й центральні структури "обновленців" у Росії. В 1943-му Сталін згадав про залишки "патріаршої" ПРЦ і вирішив спертися на них у своїй релігійній політиці. Так постав "червоний" Московський патріархат із новою назвою ("Православная российская церковь" стала "Русской православной церковью"). У плазуванні перед владою очільники нової структури невдовзі перевершили найодіозніших "обновленців", тож потреба в останніх відпала. 1946-го всі їхні громади ввійшли до складу РПЦ.

Ігри в церковні реформи й визнану Москвою "канонічну" автокефалію завершилися. І почалися знову в наш час.